Фолько Квілічі - Пригоди на Шостому континенті, Фолько Квілічі

кидалися на здобич. Я оповідав про це тоді ніби жартома, бо мені хотілося звернути вашу увагу насамперед на надзвичайність цієї сцени: люди та акули налітають одне на одного — хто скоріше вхопить здихаючу рибину. Але — я певен — крім усмішки, ця сцена мала викликати ще й думку про те, що не кожний наважився б наражатися на таку небезпеку.

На власній шкурі я переконався, що перебувати на дні в оточенні зграї голодних акул не зовсім приємно.

Розшуки та збирання матеріалів — ще не все. Вони закінчуються, як тільки сідає сонце. А ввечері матеріали класифікуються, складається ретельний перелік експонатів, які після цього занурюються у ванни з формаліном, який страшенно смердить, від нього сльозяться очі, страшенно пече подряпані, потріскані руки.

Баск'єрі невтомно працює до самої ночі. А ранком, коли тільки-но виткнеться краєчок сонця, все починається знову!

Тесфанк'єль хитає головою, дивлячись на нас, і бурмоче: «Нема перепочинок, стомлений є!» Кожного дня він згадує про те, що спочатку, коли приїхав сюди, сподівався на веселу прогулянку.

Я ЛОВЛЮ ГОДУВАЛЬНИЦЮ

Я підстрелив і спіймав акулу… Я не мисливець, а дослідник Шостого континенту, і тому ця подія, що блискавично розігралася в м'яких сутінках серед мадрепорових хащ Дур-Гелли, врізалася в мою пам'ять назавжди.

Акула, правда, була невелика і не дуже хижа (вона належала до виду акул-годувальниць), та хіба ж не приємно власноручно загарпунити акулу, якою б вона не була?

Сталося це так: я помітив рибу надзвичайного вигляду, з хоботом замість рота, про яку вже йшла мова. Мені хотілося сфотографувати її саме в ту мить, коли вона витягала свій хобот, приступаючи до їди. Риба плавала вздовж коралового бар'єра, я не відставав від неї хвилин двадцять, терпляче чекав біля грота, пірнав за нею углиб, щосили працював ластами, коли вона раптом переходила на четверту швидкість.

Рибі набридає приємна п'яти-шестиметрова глибина, і вона спускається до підніжжя мадрепорового бар'єра (звідси до поверхні приблизно метрів шістнадцять-двадцять). Вирішую переслідувати до останнього і набираю повні легені повітря.

Не дійшовши трошки до дна, риба зникає у великій щілині.

«От і добре! — думаю. — Хай тільки вийде, сфотографую, і по всьому». Наближаюсь до щілини і, спираючись долонями об краї, заглядаю всередину. Куди завіялася ця відьма? Спочатку нічого не бачу. Очі поступово призвичаюються до півтемряви і… що це бовваніє в глибині щілини? Я інстинктивно відхилив голову назад… А може, мені тільки здалося, що там риба, може, то просто світлий камінь?

Знову просовую голову, придивляюсь уважніше. Так, там щось живе, чорт забирай! Але шо?

Довге, вузьке, білувате тіло. Метра півтора. Можна подумати, що це мурена або ще якась невідома мені риба з тих, що живуть по щілинах, тільки щось колір не той. У мене й думки немає, що це акула, представниця хижачок, які у відкритому морі блискавично проносяться перед нашими очима.

Випливаю на поверхню і кличу човен (друзі розляглися в ньому погрітись проти сонечка, користуючись перервою в роботі).

Добре бачу, як Баск'єрі підпливає до човна, мені навіть здається, що я чую його лайку. Знайома історія — йому доводиться добрий десяток разів струснути човен, поки хлопці починають рухатись. Через кілька хвилин човен підпливає до мене.

— Спускайтесь хто-небудь у воду, треба стрільнути в один закапелок. Там здоровенна риба, чудернацька якась.

— Може, сам стрільнеш, га? — сонно каже Джанні Рогі і подає мені свою рушницю.

Беру рушницю, перевіряю лінь, гарпун і свічкою йду на дно.

Цікаво, в яку ж це рибу я зараз стрілятиму? От добре було б, коли б щось путнє, бо інакше засміють мене друзі. Я вже біля самої щілини, звідти вискакує риба з хоботом.

А хто залишився всередині?

Уважно придивляюсь. Щось довге та білувате ще тут.

Куди цілити? Де хвіст, де голова — невідомо. Намагаюсь поцілити в саму середину (мені дуже незручно — ніяк не просунути в щілину голову разом з рушницею). Натискаю на спуск.

Чи поцілив я, чи ні — не встигаю розібрати: рибина підскакує з переляку, грот наповнюється піском, який вона здіймає з дна ударами хвоста; все перемішалося. Витягаю з нори свою голову і міцно тримаю держално гарпуна, щоб рибина не вискочила. По її силі відчуваю, що, як вийде з нори, обов'язково рвоне, наче божевільна, і втече разом з доброю половиною моєї рушниці.

У цю мить з'являється кінчик ще одної рушниці. З нього стирчить гарпун. Благословенне небо навіяло комусь на думку прийти мені на допомогу. Ще секунда, дві — і я б мусив виринути на поверхню.

Та чого ж він не стріляє? Обертаюсь і… Нікого біля мене немає, сама тільки рушниця. Немає часу розбиратися в цих дивах, хапаю благословенну другу рушницю, прицілююсь і стріляю ще. Самий раз, вже мені не вистачає повітря, і я кулею вискакую на поверхню. Жадібно хапаю повітря і знов — під воду. Міцно стискаю обидва гарпуни і витягаю здобич.

Таємницю рушниці відкриває Джанні Рогі: це він спустив її до мене. Стрибнувши у воду подивитися, що там діється, він одразу второпав, що одного пострілу буде замало.

ДИЯВОЛИ ДУ-РІГ-РІГУ

Моє полювання на маленьку акулу враз здається зовсім незначним, коли пригадати сутички, які відбувалися тими ж днями з велетенськими морськими дияволами.

На Ду-Ріг-Рігу Вайлаті та Букер переживають цілий ряд небезпечних пригод. В човні двоє — Вайлаті та Мазіно. Веслує Мазіно. Звертаючи у відкрите море, він помічає у прозорій воді пару чудових пантерових скатів, що зручно