Марина Меднікова - Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова

якусь гарну передачку. Як страхделегат. Делегат від страху… Нехай одужує та береться до роботи.

Дісталися місця поночі. Проте дитячий будинок не спав. Яскраві вікна вітали любих гостей. — Їдуть, їдуть, — у традиціях радянських кінофільмів загукали виставлені на дорогу патрулі.

Дітлахи прожогом помчали. На ґанок сипонув увесь сиротинець, від малюків до підлітків, від нянечок і вахтерів до директорки зі свіжим перманентом, у пасхальному костюмі.

— Ма-ма Лі-ля! Ма-ма Лі-ля! Ма-ма Лі-ля! — скандував дитячий хор.

Круту обліпити дітлахи. Штовхалися, щоб торкнутися її, ледь не билися, аби привітатися, лізли під руки — погладь по голівці. Лілія Крутая пливла серед натовпу, пригортала малечу до себе, пестила стрижених голомозих пуголовків, цьомала щойно відмиті щоки, підхопила найменшого на руки, юрба у захваті загорлала фортисімо.

Ошелешені Кулик із водієм скромненько тюпали позаду.

Сиротинець вилискував, вимитий від підлоги до даху. Коридори заквітчані паперовими гірляндами. «Діти власноруч вирізали й розфарбовували до вашого приїзду». В актовій залі на стінах тісно від дитячих малюнків. «Ми провели конкурс дитячої творчості «Наша мама». З аркушиків дивилася Лілія Крутая. Хто як утнув.

Хто як уявив. Єднали всі малюнки — зворушливі, наївні, щирі — капелюхи на всіх зображеннях «мами». Крислаті, заквітчані, завбільшки з лопаті гелікоптера. «Зараз — урочиста лінійка на вашу честь та концерт художньої самодіяльності».

— Вітю, розвантажуй, — скомандувала розпашіла Лілія.

Водій Вітя тягав із джиповагона до сиротинця коробки та клумаки. Радісні сироти пурхнули на поміч.

У наступних двох дитячих притулках картина повторилася достеменно. У щирість почуттів, у правдивість любові до мами Лілі не повірити годі. Сиротинці процвітали. Діти вітамінно харчувалися, мали комп’ютерні класи, пристойно, не по-сирітському вбиралися. Вчителям, вихователям, обслузі — значну додачу до казенної зарплатні. Хворим — лікування в столичних лікарнях. Крутая сама контролювала, аби там їм було затишно. Відвідувала, приносила смаколики, підтримувала морально. Жодну дитину не обминула подарунками. Не однаковими, а за вподобаннями кожного. Видавалося, знає всіх на ім’я. Розпитувала, допомагала, розшукувала батьків. Сприяла всиновленню.

Скрізь презентувала Кулик як свою найближчу помічницю. «Мама Таня! Мама Таня! Мама Таня!» — скандували діти. Кулик ледь не плакала. Вітя знай тягав гостинці. Крутая пере давала бухгалтершам гроші. «Ми про мамочку Лілю, рідну й любиму, і сьогодні, і завтра співаєм пісень», — виводили дитячі хори. На мотив історичної пісні про Сталіна.

— Навіщо тобі це? Що ти задумала, Лідко?

— По-перше, я тобі не Лідка, а по-друге, бомжацьким дітям глибоко фіолетово, на чому їхня мама Ліля робить свої гроші. І ким вона була колись. Ось і поміркуй, чи не переважує моє сьогодні все моє гріховне вчора?!

Закінчилося відрядження притулком для старих. Колишня забута Богом і людьми богадільня мала вигляд затишної й милої оселі. Без уїдливого смороду хлорки. За Крутої вікна вбралися в грайливі фіраночки, нові простирадла й ковдри вкрили ліжка, стіни не відлякували грибком, вибоїнами та синьою сортирною фарбою, під вікнами насадилися квіти, з’явилися медсестри в крохмальних очіпках… Колишні люди, безпорадні й немічні, нікому крім неї не потрібні, цілували Круту, втираючи сльозаві бляклі очі.

«Доня Ліля!»

Який там сон. Перенасичена уява нон-стоп проектувала Тетяні Іванівні яскраві картини побаченого й пережитого. Раз по разу, коло за колом: діти, старі, Крутая, Крутая, старі, діти.

Скімлило серце. Вдалася до піґулок та крапель.

Попустило аж удосвіта. Навіть задрімала. На роботу прийшла з червоними очима, судомно позіхала.

— Тетяно Іванівно, пані Лілія просили її дочекатися, вона на зустрічі з податківцями. Ось познайомтеся з наказом.

«Юрисконсульта Кулик Тетяну Іванівну перевести на посаду керівника юридичного відділу з посадовим окладом…» На порядок вищим, ніж досі.

— Вітаю. Коли галявину накриваєте? Пропоную поєднати з нашим виїздом на Дніпро катером. Річниця фірми. Пікнік на острові, купання-засмагання, демонстрація в кого форм, у кого — купальників, барбекю шмарбекю. Шефиня не заперечуватиме. Я порахую вашу частку, дасте мені гроші, решта — не ваш клопіт.

Зінька виголошувала план дій, шаруділа на комп’ютері, гортала двосантиметровим наманікюреним кігтем ґлянсовий журнал, торохтіла в затиснуту між плечем і щокою слухавку. Відсьорбувала каву. Ще й поливала з довгоносої лійки ботсад на підвіконні.

— Саврадимич, йоли-пали! — загукала Зінька. — Це я не вам, — сказала в слухавку, — дистрибуєш підтирачку, блін?

Пікайзен застряг на порозі, обвішаний, як святошний індус квітковими гірляндами, намистом з рулонів убиральнєвого паперу.

— Зіночко, «блін» — то калька з російської.

Пропоную заміняти його нашим автентичним словом «млин». І співзвучно, і патріотично, й у рямцях нашої акції «Свій до свого по своє».

— Куди ти ото преш, млін? — слухняно заволала Зінька. — Віднеси дівчатам на кухню.

— Ледве дістав. Вітамінний, — Пікайзен утер пітняву. — Все місто оббігав, аж бачу, на ринку торгівці обідають… Пошматували туалетний папір, порозкладали огірочки, помідорчики, кропчик з кинзочкою. Де, кажу, знайти вітамінного піпіфаксу, як ти мені загадувала. А один киває на «скатертину»: вітамінний лише у нас…

Село неасфальтоване, чесслово.

— Вел. На компі майструю внутрішній сайт оголошень. Твоя рубрика називатиметься «Спитайте в Пікайзена». Щодень відповідатимеш трудящим: де, що, по чім. Я, приміром, давно тебе хотіла запитати, — Зінька стала колінами на стільця, дотяглася до віддаленого кактуса заввишки за метр, сідничка виразно обтяглася міні спідничкою, біленько майнули трусики.

У Пікайзена борлак на худій шиї здвигнувся.

— Чому ти шапку свою глупацьку в приміщенні не знімаєш? Ти що — горець?

— Косу здуває, — засоромився Пікайзен, щічки запроменіли.

Зняв капелюха, здобув з нагрудної кишеньки алюмінієвого гребінця, дмухнув на нього, ретельно зачесав п’ять волосин кіски від вуха до вуха.

Самопідстрижене пір’я стирчало на скронях, непокірна коса замість тісно приховати лисину, розлазилася й неохайно звисала на плечі. Зінька критично оглянула кур’єра, скривилася.

— Записую. Шефиня домовилася з салоном краси «Перша леді» про пільгове обслуговування нашого офісу. За тиждень