Ростислав Феодосійович Самбук - Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук

class="book">— А ти — добрий, — сказала Віра, немов зробила для себе ще одне відкриття.

— Невже? — осміхнувся, почервонівши, наче його спіймали на чомусь негарному. — Просто бачу — зимно тобі…

— Ліс тут страшний, — перевела розмову на інше.

— Тут іще не страшний. От за Дубовою галявиною починається болото…

— Мокрий ліс — це недобре. В сухому гарно, я сухий люблю. А болото дуже смердить.

— Не кажи дурниць, — обірвав дівчину Андрій.

Подивилася здивовано: вперше почула від нього різке слово.

— Чому ж дурниці?

Андрій підвівся, визирнув з-за сосни: Настя збирала чорниці. Сів і пояснив:

— А тому, що без цих боліт не було б річок.

— Скажеш! Чого б це не було? З цих, боліт і стоку нема.

— Це здається, що нема. А спробуй висушити болота, висохне все, навіть наше Щедре озеро.

— Ну, озеро! — не повірила. — Там підземні джерела.

— А звідки вони?

– І все ж не люблю боліт, гидкі й страшні.

— Не такі вони вже й страшні.

— Ну, й хвали свої болота. Кожний кулик своє болото хвалить.

Андрій образився:

— Звичайно, ми — поліщуки, болотяні люди… Оббулися тут…

– І далі свого носа не бачите! — шпигнула Віра.

– І вредна ж ти…

— Вредна, — несподівано погодилась. — Вірніше, не вредна, а люблю перечити.

— Переч, — махнув рукою Андрій, — та навіть цікавіше. Хочеш їсти? — витягнув кишені ватянки загорнутий у чисту ганчірку кусень хліба з тонким шматочком сала. Розломив навпіл, більшу частину віддав Вірі, і задоволено дивився, як смачно відкусила вона гострими білими зубами.

Дівчина побачила, що Андрій стежить за нею, наморщила ніс і мовила жалібно:

— Це моя слабість: люблю поїсти. Після блокади…

— Я також люблю. Приходь сьогодні до нас обідати, ми юшку зваримо.

— Бабуся лаятиметься.

— А ти пообідай у бабусі, а потім на юшку.

— Добре, — погодилася дівчина, — я юшку можу завжди їсти.

Андрій хотів сказати, що насмажить ще свіжої риби, але неподалік тріснула гілка, і вони припали до землі.

Настя пройшла зовсім поруч, дивно, що не помітила їх, і Андрій подумав, які з них погані дозорці: забалакались, як дітлахи, — а коли б з'явилися бандерівці?

Виявилося, Настя перейшла на нове місце, і знов її хустка замайоріла попід деревами..

Жінка збирала чорниці ще півгодини, і ніхто не з'явився в лісі, ніхто не шукав її. Коли набрала повний кошик, зняла хустку, поправила волосся і, повісивши кошик на лікоть, попростувала до села.

— Ось тобі й вистежили, — розчаровано мовив Андрій. — Тільки пошилися в дурні.

Та Віра підійшла до цього зовсім з іншого боку.

— Виходить, тітка Настя — чесна, і мені це приємно.

— Звичайно, — не міг не погодитись Андрій, — але ж півтори години…

Вони трохи відстали од Насті, йшли обережно, не хотіли наостанку потрапити їй на очі і, виявилося, правильно зробили, бо нараз Віра зупинила Андрія легким дотиком руки і вказала на гущавину праворуч, з якої з'явилася постать чоловіка.

Вони впали на мокрий мох, Андрій поповз до кущів, що росли за кілька кроків. Віра протиснулася в них слідом за хлопцем, визирнула через його плече, прошепотіла над вухом:

— Дивись, озброєний…

— Тихо… — одними губами мовив Андрій. Він це помітив одразу — на грудях у чоловіка висів автомат, отже, бандерівець, і він вийшов на зустріч з Настею…

Але чому заховався за дерево і стежить за нею, як стежать і вони? Чому не гукає її?

Коли жінка зникла за чагарниками, чоловік з автоматом пішов не за нею, а в гущавину. Він ішов обережно, сковзаючи від стовбура до стовбура — наближався до Андрія й Віри, мусив пройти зовсім близько, і, коли їх розділяли півсотні метрів, Андрій упізнав його.

Хлопцеві зробилося холодно, він ледве стримався, щоб не підвестися й не кинутись…

Коли б мав хоч якусь зброю чи хоч гранату…

Лежав, не дихаючи, і тримав Віру за плече, щоб не виказала себе необережним рухом.

Бо лісом ішов Гриць — його двоюрідний брат Грицько Жмудь, і він би не завагався, Андрій знав це точно, розстріляв би, прострочив із «шмайсера» без жалю й докорів сумління.

За два десятки кроків від їхньої схованки Гриць зупинився. Стояв і дивився вслід Насті. Постояв ще трохи після того, як вона зникла, поправив автомат на грудях і пішов уже не криючись у напрямку колишнього лісництва.

Тоді, на базарі, Андрій бачив Грицька лише здалеку, тепер же роздивився добре і вимушений був визнати, що за рік, який вони не бачилися, той змужнів і виріс. А може, так тільки здалося, і високим робив Грицька офіцерський кашкет з лакованим козирком.

Зрештою, все це було несуттєве, важливо, що лісом ішов Грицько Жмудь і почувався він тут непогано, бо ступав твердо, й гілки тріскотіли під його ногами. Андрій усе ще лежав, втиснувшись обличчям у гниле торішнє листя, і гнів клекотів у ньому.

Нарешті хлопець підвів голову, озирнувся на Віру. Дивилася темними від переляку чи злості очима, зіниці в неї стали великими, обличчя видовжилося й загострилося — кров відлила від щік.

— Знаєш, хто це був? — запитав тихо Андрій.

— Бандера, хто ж.

— Мій двоюрідний брат Грицько Жмудь. Чула?

Вимовивши ці слова, Андрій відчув, що йому полегшало, наче позбавився чогось принизливого, що тиснуло його й лежало каменюкою на серці. Тепер знав, що зустрінеться з Грицьком, неодмінно зустрінеться і відплатить йому за ці секунди безвілля й приниження, коли лежав, занурившись обличчям