Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

згадуючи, як Хілда спритно почепила Каті й Мері коштовні мінікомп’ютери на шию, а тепер гнала свою програму, не турбуючись, що завтра може з’явитися Нота про зловживання людей ЦРУ. — Хоч би вона уже заміж вийшла. Кажуть, тоді жінки добрішають», — мимоволі подумалось Вундстону, але він зараз клопотався іншим і тому сказав:

— Вашу роботу, міс Хілда, можна порівняти з методом мисливця, котрий ловить крокодила, сидячи на хвості у того ж крокодила.

— Ви мені погрожуєте чи докоряєте, сер? — запитала з єхидною посмішкою Брайнт. — Ви, мабуть, забуваєте, що ваше життя у моїх руках.

— Там буде і ваша смерть, міс, — буркнув Х’ю, видуваючи хмару диму. — Увімкніть конденсор, міс.

— Слухайте, мені подобається ваша байдужість до небезпек. Невже ви справді нічого не боїтеся?

— Боюсь. Одного: коли дружина дізнається про мою смерть у товаристві такої пантери, як ви.

— Ви надто щедрі на компліменти, сер. Але я хочу, щоб перш, ніж умирати разом зі мною, ви послухали ось це. — Не збавляючи швидкості, Хілда вихопила з кишені тонку чорну пластинку, просунула її в блок лазерного магнітофона, натиснула клавішу. Х’ю з жахом зрозумів, що чує свою ранкову розмову з Джоєм Блеклі.

— Можете вимкнути, — попросив Вундстон, відчуваючи, як мокріє під пахвами й холоне в душі.

— Ви надто примітивні в своїх методах, — сказала Хілда й клацнула вимикачем. Добула пластинку з записом, передала через своє плече: — Візьміть, Х’ю, собі на згадку. Як останній доказ вашої нещирості. І раджу вам не користуватися машиною Пітера Гоулда. Цей хлопець добре володіє пістолетом і, Кажуть, не залишає після себе слідів.

— Тоді я справді не знаю, хто за вами стоїть, — муркнув Х’ю. Важка втома скувала тіло, і він приліг на м’яке сидіння, втуплюючись очима в рівні, худорляві плечі Хілди Брайнт.

— Чому ви скисли, Х’ю? — весело запитала Хілда, стишуючи хід машини.

— Мені справді дуже неприємно, що так сталося, міс.

— Ви просто неініціативні, Х’ю.

— Не завжди доводиться займатися тим, чим хочеться. Така вже моя доля, міс.

— Це можна легко змінити, Х’ю.

— З моїми статками, — пхекнув Вундстон і випростався. Затягнувся димом сигари. — Я обплутаний обов’язками, як мустанг — ласо.

— Скільки, якщо не секрет, ви маєте повернути Расселу, щоб вийти з гри?

— Багато.

— Точніше.

— Триста тисяч.

— Чимало, але вважайте, що вони вже на вашому рахунку. Ще стільки ж одержите завдатку. Але тоді вже вашим шефом буду я. Вас це влаштовує? — запитала з іронією в голосі Хілда, зупиняючи машину біля триповерхового будинку із золотою овечкою під дашком стрілчастих високих дверей головного входу.

Вундстон важко сопів, перебираючи в голові можливі варіанти розриву з Дейвідом, який не схоче так легко розпрощатися з надією на бариші.

— Сміливіше, Х’ю, — кепкувала Брайнт. — Ви народилися трагіком, але бог наділив вас розумом аналітика. Вам більше вірять, коли ви граєте роль блазня, — знущалася Хілда, напівобернувшись до Вундстона й опираючись рукою на спинку сидіння. Показала на високий, чимось схожий на середньовічну башту, цегляний будинок з окуттям на вікнах першого поверху:

— Раджу відвідати цей екзальтований ресторанчик. Якщо ви нічого не з’їсте, а тільки зайдете до «Золотої овечки», з вас візьмуть три долари за право натиснути золоту ручку в дверях.

— Такі не збідніють, — похвалив Х’ю спритного господаря ресторану.

— Кожен шукає свої двері до раю, — сказала на те Хілда. — Можливо, це саме ті двері, в які вам треба ввійти. Сміливіше, Х’ю.

…Вони сиділи за важенним дубовим столом на таких же стільцях з епохи норманських першопоселень. На стіл подавали меткі парубійки в чорних, тіснуватих на литках штанях, червоних сорочках і золотавого кольору вовняних жилетах.

— Ви не боїтесь, що вам подадуть ту саму чашу, яку ви мали приготувати для мене, сер? — з лукавою посмішкою запитала Хілда.

— Не боюсь, бо, мабуть, аж сьогодні нажився.

Хілда нерозуміюче подивилася на Вундстона, і він пояснив:

— Колись я читав про рай для камікадзе перед вильотом на смерть і не вірив, що ті солодощі вбивають любов до життя. А зараз я пересвідчився: це саме так. Мені однаково — жити чи вмирати.

— Сумне збайдужіння до нашого світу, — спокійно зауважила Хілда Брайнт. — А мене вже не влаштовує ні той рай, що ви тут звідали, ні той, у якому живе Малькольн, ні той, що для всіх вас обіцяє містер Острожний при повному комунізмі на всій планеті. Я мрію про свій рай, а поки що, коли чую щось подібне до того, як ви з Джоєм хочете мене звести з світу, я іду сюди, вибираю собі гарненького баранчика і вбиваю його. Сьогодні у мене було таке відчуття, ніби я перерізала горлянку Вундстону або Джою.

Х’ю мало не вдавився й закашлявся. Підбіг молодий чоловік і правно стукнув Вундстона по спині.

— Ви вчасно це зробили, — обізвався до свого рятівника Вундстон і з острахом подивився на Хілду. — Вибачте, міс, але ви так говорите, ніби належите до клану піратів, яким однаково, кому ввігнати ніж у печінку.

— Ви надто пізно або рано народилися, містер Вундстон! — весело заговорила Хілда. — Я справді іноді прагну крові. Хочу бачити, як гасне, конає чиєсь життя од моєї несхибної руки. Ви не пробували убивати? Ножем?

— Я не люблю смерті. Ніякої і ні від чого, — пробелькотав Х’ю отерплим язиком.

— Ні-і, ви полюбляєте отруту. Щоб не бачити чужих мук. Так знайте, що ні револьвер, ні отрута не йдуть ні в яке порівняння ось з цим… — Хілда повела перед очима Вундстона широким лезом довгого ножа. — І не забудьте, іншим разом ви підете вибирати баранчика, а я піду оглядати ліжники. Тепер же їдьмо звідси! Мене нудить тут від крові, від