Автор невідомий - Народні казки - Російські казки

і зробилася прекрасним царевичем. Царевич свиснув у віконце — вмить з’явилися і сукні, і убори, і карета золота. Вбралися вони, сіли в карету й поїхали.

Заходять вони до церкви, стають поперед усіх. Народ дивиться: що то за царевич із царівною завітали?

Під кінець заутрені вийшли вони раніше за всіх і поїхали додому; карета зникла, суконь та уборів як не бувало, а царевич обернувся пір’їнкою.

Повернулися батько з дочками.

— Ой, сестронько! От ти з нами не їздила, а в церкві був прекрасний царевич із красунею-царівною.

— Нічого, сестроньки! Ви мені розказали — все одно що сама побувала.

Наступного дня знову те саме; а третього дня, як сідав царевич із прекрасною царівною в карету, батько вийшов із церкви і на власні очі бачив, що карета до його дому під’їхала і зникла.

Повернувся батько додому і почав у меншої доньки розпитувати; вона й каже:

— Нічого не вдієш, треба зізнаватися!

Дістала пір’їнку; пір’їнка вдарилася об підлогу і зробилася царевичем. Тут їх повінчали, і весілля було багате! На тому весіллі і я був, вино пив, по вусах текло, а в роті не було.

По щучому велінню

Жив собі дід. У нього було троє синів: двоє розумних, третій — дурник Омелько.

Ті брати працюють, а Омелько цілісінький день лежить на печі, знати нічого не хоче.

Якось брати поїхали на базар, а жінки, невістки, давай посилати його:

— Сходи, Омельку, по воду.

Він їм з печі:

— Ліньки…

— Сходи, Омельку, а то брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.

— Ну, гаразд.

Зліз Омелько з печі, взувся, одягнувся, узяв відра й сокиру і пішов на річку.

Прорубав лід, зачерпнув відра і поставив їх, а сам дивиться в ополонку. І побачив Омелько в ополонці щуку. Приловчився і вхопив щуку в руку:

— От юшка буде солодка!

Раптом щука каже йому людським голосом:

— Омельку, відпусти мене в воду, я тобі стану в пригоді.

А Омелько сміється:

— На що ти мені згодишся?… Ні, понесу тебе додому, скажу невісткам юшки наварити. Буде юшка солодка.

Щука благає знову:

— Омельку, Омельку, відпусти мене в воду, я тобі зроблю все, що забажаєш.

— Гаразд, тільки покажи спочатку, що не надуриш мене, тоді відпущу.

Щука його питає:

— Омельку, Омельку, скажи — що ти зараз хочеш?

— Хочу, щоб відра самі пішли додому й вода не розхлюпалася…

Щука йому каже:

— Запам’ятай мої слова. Коли тобі чогось захочеться, скажи тільки: «По щучому велінню, по моєму хотінню».

Омелько й каже:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — ідіть, відра, самі додому…

Тільки-но сказав — відра самі й пішли під гору. Омелько пустив щуку в ополонку, а сам пішов за відрами.

Ідуть відра селом, люд дивується, а Омелько йде позаду, підсміюється… Зайшли відра до хати й самі стали на ослін, а Омелько поліз на піч.

Минуло багато чи мало часу — невістки кажуть йому:

— Омельку, чого ти лежиш? Пішов би дров нарубав…

— Ліньки…

— Не нарубаєш дров, брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.

Омелькові ліньки злазити з печі. Згадав він про щуку й тихенько каже:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — іди, сокиро, нарубай дров, а дрова — самі до хати йдіть і в піч складайтесь…

Сокира вискочила з-під лави — і на двір, і почала дрова рубати, а дрова самі до хати йдуть і в піч лізуть…

Багато чи мало часу минуло, невістки знов кажуть:

— Омельку, дров у нас більше немає. Поїдь до лісу, нарубай.

А він їм з печі:

— А ви нащо?

— Як — ми нащо?… Хіба наше діло до лісу по дрова їздити?

— Мені ліньки…

— Ну, не буде тобі подарунків.

Нічого не вдієш. Зліз Омелько з печі, взувся, вдягнувся. Узяв мотузку й сокиру, вийшов на двір і сів у сани:

— Жінки, відчиняйте ворота!

Невістки йому кажуть:

— Що ж ти, дурню, сів у сани, а коня не запряг?

— Не треба мені коня.

Невістки відчинили ворота, а Омелько каже тихенько:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — їдьте, сани, до лісу…

Сани самі й поїхали в ворота, та так швидко — верхи не доженеш.

А до лісу довелося їхати через місто, і тут багато він люду пом’яв, подавив. Люди кричать: «Тримай його! Лови його!». А він усе сани підганяє. Приїхав до лісу:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — сокиро, нарубай дровець сухеньких, а ви, дровця, самі падайте в сани, самі в’яжіться…

Сокира почала рубати, колоти сухі дрова, а дровця самі в сани падають і мотузкою в’яжуться. Потім Омелько наказав сокирі вирубати собі ломаку — таку, щоб насилу підняти міг. Сів на сани:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — їдьте, сани, самі додому…

Сани помчали додому. Знову проїжджає Омелько по тому місту, де недавно пом’яв, подавив багато люду, а там уже на нього чекають. Схопили Омелька й тягнуть із саней, лають та б’ють.

Бачить він, що кепські справи, і тихенько:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — ану, ломако, намни їм боки…