Олександр Казимирович Вільчинський - Льодовик

class="book">Той генерал, мабуть, із колишніх охоронців Межигір'я, я також про нього чув, належить до тих, кому досі не дає спокою золотий унітаз. Подейкують, його Семижопенки не вивезли, а закопали десь тут.

Та продовження розмови про генерала і золотий унітаз я вже не чую, бо йду відлити. Звичайно, найкраще біля котрогось із гляціалів, а тут, на території Межигір'я, їх не бракує. А потім уже нічого цікавого. Ми їдемо у вказаному паном Никифором напрямку, Міха протирає окуляри й починає стріляти. Мені навіть нецікаво, куди він стріляє. Просто у повітря.

Лише над головою часом чути: «Жу–жу!..» — коли Міха перезаряджає магазин. Інколи ті потвори приземляються нам на капот, іноді падають їхні крильця, потім я їх змітаю, бо зазвичай від Міхових влучань жуків розриває на порох.

Хоча здалеку цих літаючих корогризів можна вважати дикими качками. З п'яти метрів жук має такі ж пропорції, як качка приблизно з п'ятдесяти. Тільки корогризи, Міха ще називає їх «бомбовозами», літають повільніше, хоча й не без піруетів. Міха шмалить по них із помпової рушниці бекасячим шротом, раз чи два і я пробував, прикольно, особливо, коли попадаєш. Був жук і раптом немає, лише порох.

— Ггг…гг…гади! — примовляє при цьому Міха відомим мені ще з ізяславської бригади гарчанням.

Жуки розлітаються в порох, а мій дорогий колаборант нарешті відводить душу. Щоправда, коли раптово зривається вітер, жуки перестають літати, і тоді Міха, трапляється, стріляє по воронах. Міські ворони, як і горобці, завдяки харчовим відходам людей і, звичайно, звалищам, поки що переживають льодовиковий період без помітних втрат. Зазвичай Міха вбиває дві–три ворони й заспокоюється.

Дорогою назад він просить зупинитися біля першого–ліпшого придорожнього кафе, і чим те кафе занюханіше, тим для Міхи більший кайф.

— То що, рубнемо по шашличку із собачатини? — це він щоразу так прикалується.

Він знає, що я не ризикую їсти у цих придорожніх закладах.

— Якщо можна, то мені відбивну із мамонта, у крайньому випадку — котлети із шаблезубого тигра… — я все ж пробую надати трапезі льодовикового колориту.

— Котлети закінчилися, лишилися тільки зуби, — щось таке або у тому дусі кидає Міха, і часом цей діалог може тривати у нас доти, коли вже переступаємо поріг самого закладу, викликаючи усмішки в офіціанток, як правило, дебелих дівчат із ближніх сіл.

Врешті Міха таки отримує свій шашлик із свинини, а для мене все закінчується великою тарілкою овочевого асорті. У цьому сенсі у наших придорожніх кафе із дольодовикового періоду мало що змінилося, вони, як тоді, так і тепер, віддають перевагу великим тарілкам. От тільки овочі тепер або тепличні, або заморські, переважно із Північної Африки. Та ще кава в дефіциті і якщо не із замінників, то дуже дорога, та й робити її як слід вони так і не навчилися.

* * *

Так багато щастя може бути лише під час Льодовика — епохи первісного мисливства та рибальства — після полювання ще й риболовля.

— А тепер — пензлюй на свою рибалку! — наступного дня після повернення з полювання наказує мені Міха.

— Та як же? Я не маю права, згідно з інструкцією…

— Згідно з інструкцією, згідно з інструкцією! — наче перекривлює мене він. — Сказано — маєш шанс… Я буду вдома, не хвилюйся, «ці» не дізнаються.

— Не дізнаються! А як же камери біля гаража, на виїзд?

— Скажу тим товаріщам, сам тебе послав.

— Невідомо ще, чи є там та риба?..

— А нафіга тобі на рибалці та ще й риба? Гггг… Розмріявся! — Міха, звичайно, у своєму стилі. — А щоб не було скучно, візьми із собою нашого гляціолога, — це він Петруню ще часом називає гляціологом. — Посадиш його на весла! — не вгаває шеф, і його широка пика аж розпливається від надміру добрих намірів.

— Та ні, він же з пальцем, які там весла? — буркаю я у відповідь.

— Гггг… ггг… — відповідає Міха.

Він знає ту мою історію із нашим Петрунею–Мамонтом, про ту нашу грандіозну поїздку. Міха тоді позичив нам свого старого човна, ще того дольодовикового, гумового, з яким він ще на качок ходив, пробитого у двох місцях шротинами і залатаного великими зеленими латками.

Я Мамонта на весла посадив, думав, здоров'я не підведе. А він раптово почав гази пускати. Ми тільки випливли, тут, у нас на озерах за Героями Дніпра, коли він раз за разом почав залпами фігачити. Від його газопускань човна аж розвертало. Та й весляр з нього нікудишній, хіба на нервах грати.

«Поки не похмелюсь, — каже, — пердіти не перестану, це у мене вроджене!»

Мені тоді навіть довелося мимоволі поспівчувати бідному російському народові, що терпів цього виродка досі у своїх лавах. Звичайно, я тоді навіть спінінгів не розмотував. А який толк, коли риби й так нема, та ще й Мамонт газами отруює. Як не благав, не допомагало. Тоді нас за вітром як понесло, ледь вигребли, я вже ні тої рибалки не хотів, нічого.

— А ти попробуй! — наче читає мої думки усміхнений колаборант Міха, брехливий цинік, як пишуть про нього українські газети. — Як ти думаєш, шаблезубі щуки–мутанти — це факт чи просто вигадка, гра чиєїсь хворобливої уяви?

— Вигадка, — коротко, наче на ізяславському плацу, відповідаю, хоч пам'ятаю, що у першоквітневому «Голосе Отечества» була статейка на цю тему під псевдонімом «Міхалич».

Але ж я–то знаю, що наш Міха ніякий не цинік, а зашкарубла під життєвими випробуваннями душа його добра і ніжна, та й не такий він уже й брехливий, принаймні щодо мене. І наступного дня зранку він сам нагадав мені про риболовлю, і я мусив турбувати своїх квартирантів, забирати сумку із човном з балкона, і сумку із спінінгами також, ще й розкладний підсак туди ж, у «Хаммері» багажник дозволяє, хоч