Олександр Казимирович Вільчинський - Льодовик

днів температура вперше не опускалася нижче нуля, калюжа біля підніжжя нашого Гляціала все більшала й щоранку відбивала нависле над Києвом важке сіре небо. На третій день потепління Міха зателефонував мені ще о пів на восьму. Я вже прокинувся й тамував у ванній кровотечу з носа, яка знову несподівано почалася.

— Збирайся, їдемо на полювання, — сказав коротко він. — Ти готовий?

— А мені що? — відповів питанням на питання, я вже давно привчив його до цього, особливо коли на переніссі холодна примочка.

— Головне, щоб вітру не було, — бідкався Міха, бо коли він збирається на своїх короїдів, то вітер його перший ворог…

Наш шлях — на північ. Із Сошенка на кільцеву прямого з'їзду нема, тож я вирулюю до площі Шевченка, а далі через Полярну до Богатирської… Коли останній із Семижопенків накивав п'ятами, ці 140 га заповідної незаконно прихватизованої території ще до Льодовика встигли повернули у державну власність. А після різкої зміни клімату тут теж з'явилися довбані гляціали.

Один підважив збудовану для котрогось із Семижопенків конюшню, від чого дві стіни впали і дах сповз, але коней на той момент тут, здається, уже не було, а інший у формі кутнього зуба, Міха ще називав його «зубом мудрості», виріс посеред поля для гольфа. Подейкують, що кілька карпатських коней, подарованих колись польським президентом, ще десь тут бродять серед сухостоїв, околицями напівзруйнованого маєтку, але як вони виживають, ніхто не знає.

Як і скрізь, тут, у Межигір'ї всі листяні дерева також зачахли, повсихали, і врешті–решт настільки розвелося короїдів, що рішенням уряду організували для них розплідник і дослідну станцію з угіддями для відстрілу. Угіддя — це, звичайно, голосно сказано. Всі довколишні сухостої — це і є угіддя. Колись, за Семижопенків тут водилися і страуси, і павичі, і антилопи, і навіть живі крокодили з птеродактилями… А тепер лише довбані короїди, якщо не рахувати тих карпатських горбокоників, яких уже давно ніхто не бачив.

Спершу ми заїхали надто далеко. Міха все тицяв мені якусь квитанцію, мовляв, окуляри забув, про сплату з багатьма нулями. Щось на три мільйони. «Це не на наші гроші», — сказав він неохоче. Мене це трохи здивувало, бо я не думав, що московітськими таньґами також можна платити за право полювання.

— Їх також пускають, це входить в угоду. Це щоб і з них бабло тягнути, — прокоментував Міха.

Я знав, що Міхові частину платні кидають російськими, які ми за звичкою й досі називаємо «дерев'яними». Мені також пропонували такий варіант, але я відмовився. Бо ж їхні «дерев'яні» ходять лише в їхніх зонах, а я після одного випадку, ще як тільки ті зони (ще до обгороджування) з'явилися і мене на їхньому подвійному КПП двічі через мою тодішню густу чорну бороду гальмонули як «ліцо кавказскай націанальнасті», забив і на них, і на їхні зони, і на їхні гроші. Але Міха не відмовляється і від їхніх «дерев'яних» таньґа. На них він пиячить зі своїми новими роботодавцями, а також, як з'ясувалось, і полює.

У північних околицях Києва, окрім нашої, є ще одна «гофрована» зона, але вона трохи осторонь вишгородського шосе. Ця траса на Межигір'я, ще втрамбована за Семижопенків, тепер також в одному місці пошкоджена гляціалом, брилою льоду, що виросла з–під землі у видолинку приблизно на восьмому кілометрі, і тепер там великий об'їзд. На тому об'їзді якраз трапилася аварія, здалеку ми бачили лише перевернуту фуру, даїшники перекрили рух, і ми опинилися у хвості довжелезної черги. Міха поспішав і нервував, я запропонував трохи вернутись назад і взяти вправо ще на один об'їзд. А потім ми взагалі потрапили в музей Кожедуба.

Тепер в околицях Києва їх кілька. Відколи ото московіти раптом розсекретили ті категорії документів, які ніколи не мали бути розсекречені, то виявилося, що відомий льотчик Кожедуб під час совєцько–німецької війни збивав не лише німецькі, а й совєцькі літаки, тому він став справжнім героєм України.

Мовляв, як справжній патріот давав джосу обом окупантам. А росіяни все одно не могли йому зарахувати більше, ніж своєму Покришкіну, начеб ще тоді давали зрозуміти, що частина збитих Кожедубом — це їхні. Це вже вдруге в околицях Києва ми випадково натрапляємо на музей Кожедуба. Може, це навіть один і той самий музей. Але ми знову не зайшли, бо Міха понад усе квапився постріляти своїх жуків.

У Межигір'ї їх навіть розводять, пробують схрещувати види, щоб вивести ще більш морозостійких! Правда, для чого їм ці морозостійкі потвори, також не зовсім зрозуміло. Хіба лише для полювання, точніше — для відстрілу, бо хіба це назвеш полюванням… Я ставлю машину на горбку, неподалік «зуба мудрості», де за Семижопенків було поле для гольфа, і Міха починає прочісувати найближчий сосняк, де також повно всохлих дубів. Але частіше Міха заздалегідь просто телефонує, і нас зустрічають. Там у Межигір'ї чи в тому, що від нього залишилося, у Міхи завівся приятель — пан Никифор, старий засушений опеньок із виряченими очима, активіст ще дольодовикових екологічних рухів. Пан Никифор і підказує потім нам ті закутки, де жуків може бути найбільше.

— Головне, щоб не вітер, щоб не підвів, — знову повторює Міха, слинить пальця і, затамувавши подих, підносить його догори.

Пан Никифор і собі слинить пальця і також тримає його піднятим.

— Та ніби західний, — першим видихає Міха.

— Та ніби, — невпевнено погоджується старий.

Бо ж і Міха, і я, і старий знаємо, що нічого так раптово не міняється, як вітер, крім північного, звичайно. Північний — це надовго, а от усі інші, включно із західним і навіть північно–західним, дуже непостійні. Але, коли дме північний, ми на полювання не їздимо.

— Генерал давно був? — цікавиться Міха про свого знайомого, не виключено, що такого ж колаборанта.

— Та, може, вже зо два тижні…

— І що, знову з металошукачем? — уточнює Міха.

— Так.

— І що?

— І нічого, — стенає плечима Никифор.