П'єр Сувестр - Порожня труна

Однак зовсім не це збирався сказати хірург славетному інспекторові карної поліції.

Він розпочав:

— Я звертаюся до вас, пане Жюв, як до поліцейського, а не як до друга мадемуазель Елен. Я хотів би просити вашої великодушної допомоги, пане Жюв, бо ви людина, що стоїть на сторожі справедливості й правосуддя. Чи не могли б ви мені приділити кілька хвилин?

Жюв, який уже вдягнувся, скинув свій плащ, поклав капелюха на стілець і, прибравши безстороннього виразу, як це він завжди робив, коли вислуховував зізнання, відповів:

— Я вас слухаю, добродію, ви можете розраховувати на мене. Поль Дроп провадив:

— Пане Жюв, йдеться про дуже інтимні речі, а саме: про моє сімейне життя. Ось уже шість років, як я одружився, тоді я лише починав свою кар'єру і не мав жодного су за душею. Я взяв дівчину із зовсім іншого кола, ніж моє, молоду, багату мадемуазель Амелі Таверньє. Не буду переказувати вам тисячі тих дрібничок, які потроху порушили мир у нашій сім'ї й віддалили нас одне від одного. Одружуючися з Амелі Таверньє, я пішов на велике приниження, на дуже велике. Я не ремствуючи скорився, розраховуючи залишатися байдужим чоловіком байдужої дружини і вважати її лише за спільницю в справах при умові, що вона теж матиме мене за чоловіка, якому вільно думати й діяти по своїй волі… Амелі цього не захотіла і тепер вона подала на розлучення.

— Я знаю, — вставив Жюв, — чув про цю сумну подію.

Поки професор Поль Дроп розповідав свою історію, Жюв уважно розглядав його. Він відчував, що цей чоловік, що здавався сентиментальним, сором'язливим, замкнутим, незворушним і разом з тим дуже проникливим, мимоволі його вабить. Він також відчував глибоку вдячність за турботу, яку професор виявив, лікуючи Елен. Адже коли дівчину привезли до клініки, всі вважали, що вона безнадійна, а тепер життя її було поза небезпекою.

— У чому я можу бути вам корисний? — запитав Жюв. І це була не банальна фраза, йому дуже хотілося зробити професору Полю Дропу якусь послугу, якщо це тільки буде в його силах.

Виждавши хвилину, хірург продовжив:

— Я тільки-но розповів вам, що моє подружнє життя розпочалося з великого приниження… Я уточнюю. Моя дружина, майбутня дружина, перед тим, як познайомитися зі мною, мала коханця і завагітніла від нього. Вона погодилася вийти за мене заміж, а я повинен був узяти на себе батьківство. Я був у такому становищі тоді, що для мене було неможливим відмовитися… Сказати правду, я не обміркував це все, до того ж був у неї закоханий. Це тривало недовго. Амелі народила хлопчика, якого назвала Убером. Він став третім, що віднині стояв між нами, нагадуючи про непоправне минуле, присутність якого весь час не давала мені забути про мою боягузливу і навіть ганебну поведінку.

Я не відчував до цієї бідолашної дитини ніякої ворожості, навпаки, в міру і того, як вона виростала, я все дужче й дужче прихилявся до неї. Ви, напевно, знаєте про нещастя, яке з нами трапилося. Півтора роки тому я став жертвою залізничної катастрофи. Хлопчик був разом зі мною; мене викинуло на колію і я дві години лежав непритомний. Коли ж прийшов до пам'яті, то першим моїм порухом було розшукати малого. Але хлопчик щез. Він загинув, його тіло перемішалося з рештками жертв серед уламків поїзда. Тільки уявіть собі моє горе, моє страждання, мій відчай!

Уявіть собі також, пане Жюв, на що мало перетворитися моє подружнє життя після цієї події! Я чекав вибуху гніву від дружини, але нічого цього не сталося. Спочатку вона перебувала в стані глибокої депресії; я поділяв і розумів її невтішне горе… Потім вона почала начебто проявляти до мене деякий потяг, згодом її ніжність зробилася для мене обтяжливою; чому, поясню вам пізніше…

Хоч мені здавалося, що Амелі дорожить мною, в мене раптом стало складатися враження, що вона затаїла ненависть проти того, кого вибрала собі за чоловіка. Багато разів вона погрожувала мені, кидала звинувачення, яких я не міг зрозуміти, а одного разу навіть звинуватила мене у викраденні дитини.

Звичайно, вона не дійшла до того, щоб сказати, що я убив хлопчика, та це було те саме. Так тривало деякий час, а потім, тиждень тому, вона раптом, сповістила, що хоче розлучитися…

Між нами відбулася бурхлива розмова, вона заявила, що я маю коханку; більше того, вона звинуватила мене в найжахливішому із злочинів, які тільки можна було б уявити. «Це ви, — сказала вона мені, — вбили мого сина».

Марна річ, пане Жюв, запевняти вас, що це звинувачення зовсім мене не діткнуло. Проте я повинен на нього зважити, бо бідолашний Убер справді зник за таємничих обставин.

На місці катастрофи лежали шматки людських тіл, але серед них не було жодної частки, що належала б хлопчикові…

Тож я запитую зараз себе: чи справді дитина загинула, чи, може, вона щезла і ще досі жива?

Якщо перше припущення правильне, пане Жюв, то мені нічого сказати, але якщо дитина жива, тоді треба зробити все можливе, щоб знайти її й повернути матері. Пане Жюв, якщо я вам і розповів усе це, то лише в надії, що ви будете такі ласкаві взятися за цю делікатну справу. Я дам вам прикмети хлопчика, створю всі умови, аби ви тільки відправили своїх найкращих детективів на його пошуки. Чи можу я в цьому розраховувати на вас, пане Жюв?

— Можете розраховувати, — просто відповів інспектор.

Поліцейський з великою увагою вислухав дивну історію, яку йому розповів професор Дроп.

— А коли пошуки ні до чого не приведуть, — запитав він, — чи збираєтеся ви відновити подружні стосунки з вашою дружиною?

Не вагаючись, хірург відповів:

— З великим бажанням, добродію. Проте не може бути й мови про ті почуття між мною й Амелі, які звичайно створюють принадність подружнього життя… Я не можу любити Амелі всім своїм серцем, всією душею, всі мої помисли спрямовані на інше… Я віддав себе всього, все своє життя іншому, що…

Тут професор