Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

полку. Де ти зараз сидиш, тиждень тому він сидів, пив чай і картав за той випадок, коли в бойовій охороні люди голодні лишились. Не знаю, як у мене, а в Ільїна вуха були червоні.

— У тебе теж, — озвався Ільїн. — Так совість заговорила, що навіть окуляри спітніли.

— Соромив, соромив нас, — Завалишин зняв і протер окуляри, — а потім питає Ільїна: «Хто ти є насамперед?»

Ільїн, звісно, каже йому, що вія насамперед командир полку. «Ні, це ти в другу чергу, а хто ти є в першу?»

Ільїн мовчить. Не знає. «А в першу чергу ти, — каже він, — є солдат революції, і якщо в твоєму полку старшина бійцям пайок затримує, ти, як солдат революції, мусиш чути це за три версти вдалину і бачити на три сажні вглиб. Так у нас, — каже, — в громадянську війну водилось.

А що ти підполковник, а я генерал-лейтенант, так це все, — каже, — вже потім… Війна, — каже, — наділяє людей усякими чинами. І ангельськими — теж. Живемо, сподіваючись на підвищення, а війна, гляди, бах! — і мимо всіх інших чинів зразу — в ангельський! А потойбічного світу немає. І на ньому гріхів, що за життя накоїв, не спокутуєш. Мертвого не воскресиш і голодного не нагодуєш.

А коли так, поки живий, пам’ятай, що війна — діло святе і жити на ній треба без гріха». Прочитав нам цю лекцію, потім звертається до свого ад’ютанта: «Баян!» Ад’ютант у нього баяніст і у вілісі баян возить. Звелів принести баян і зіграти «Розкинулось море широке». Послухав сам, зажурився, нагадав нам, що всі люди смертні, встав і, не зронивши й слова, поїхав. А ми, як бачиш, запам’ятали.

— А командарма я після Сталінграда один лише раз у полку бачив, — сказав Ільїн. — Торік, у березні, коли від Харкова одступали. Приїхав, звелів, щоб рубіж до ночі тримали, вночі дасть наказ відвести, а до того — ні кроку.

— Одвів? — спитав Синцов.

— Одвів. Та й ми зробили, як обіцяли. І він — теж.

І відтоді в полку не був, — мовив Ільїн і, ніби звинувативши себе в несправедливості, додав: — А навіщо йому в полки сунутись, коли обстановка нормальна? Ти там у штабі його частіше бачиш. Як-не-як ближчий до нього.

Синцов нічого не відповів, лише сам собі всміхнувся.

Кілька разів як черговий офіцер доповідав Серпіліну обстановку. Чотири рази супроводжував, їздив з ним у війська. Частіше — це так. А щодо «ближчий»… За цілий рік одна розмова не по службі, коли Таня після тифу повернулась. Розпитував про неї й вітання їй передавав. І все.

Так воно й має бути. А то багато охочих знайдеться: один, як ти, разом з командуючим з оточення виходив, другий у госпіталі лежав, третій в академії вчився… Недавно розповідали, що в штабі тилу служить дідок-ополченець — капітан старої армії, в ту німецьку війну комбатом був, а командуючий у нього — фельдшером. Що ж тепер з ним робити? Чаювати до нього туди в штаб тилу їздити?

— Захарова, члена Військової ради, частіше в себе бачили, — сказав Ільїн, не дочекавшись відповіді од Синцова. — Черненка, начальника політвідділу, ще частіше — разів з десять був. Полюбляє їздити. Та його ж діло таке — їздити. Коли не їздити — що робити?

— Знову зачіпаєш політпрацівників, — озвався Завалишин.

— Знову зачіпаю. Погодився б на сьомий відділ, мав би діло не зі мною, а з фріцами.

— А що, може, ще й подумаю, з ким легше?

Ільїн розпитував Синцова, як вийшло, що Кузьмич, майже рік пробувши на лікуванні, знов опинився в їхній армії, та ще й на посаді заступника командуючого.

Але Синцов і сам до пуття не знав, як це сталося.

В оперативному відділі ходили чутки, що нібито Кузьмич написав Серпіліну, просив знайти йому місце в армії, а потім уже сам Серпілін запропонував йому цю посаду.

— Старуватий усе-таки для такої роботи, — сказав Ільїн. — П’ятдесят вісім років.

— От коли б ваші з ним роки з’єднати і переполовинити, — сказав Завалишин. — Якраз і вийде зрілий для війни вік.

— Та ну тебе, — одмахнувся Ільїн. — Я серйозно. Коли така посада потрібна, тоді він старий для неї. А коли не потрібна — навіщо вона?

— І чого ти до нього причепився? — сказав Завалишин. — Сам же говорив, коли він дивізією командував, що людина золота.

— А я й зараз не кажу, що він мідний. Я кажу, що старий. Коли він од нас Їхав, бачив, як він з лави вставав?

— Бачив. Ну й що?

— Коли «ну й що», то не бачив. А я бачив. Він же за три війни весь з клаптів зшитий.

Ільїн сказав це з великою симпатією до Кузьмича, на яку тільки був здатний при своїй твердій натурі. Але поряд з цією симпатією в ньому жила молода непримиренність до того, що людина, яка вже, на його думку, витратила всі свої головні сили, знов повернулась на фронт, та ще й на таку посаду. Невже в усій армії не знайшли на неї когось молодшого?..

— От скінчиться війна. — Завалишин наперед усміхнувся і цим дав зрозуміти, що все, про що він зараз скаже, — жарт. — Чи довго, чи недовго, а дослужиться наш Колія до командарма або ще й вище і зразу ж усіх своїх підлеглих, хто виявиться старшим за нього, звільнить у запас. Залишить тільки тих, хто молодший за нього.

А що я, коли командармом стану, більше розуму наберусь, як зараз маю, ти цього не допускаєш? — усміхнувся Ільїн.

— Розуму — не знаю, — все ще всміхався Завалишин. — Ти й зараз розумний. А що присвоєння звань все таки впливає на психологію, мабуть, правильно…

В цей момент принесли котлети й чай. Приніс усе це і поставив на стіл не Іван Овдійович, а інший солдат, молодий, здоровенний, у натягненій поверх обмундирування білій кухарській куртці.

— Надто дужий для такої служби, — зауважив Синцов,