Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

небі, перетворюючись на казкових звірів, птахів, риб, ромби, прямокутники, коліщата. І Патріку здавалось, що бог таки дотримав свого слова і вже почав перетворювати риб в ромби, звірів у прямокутники, а птахів у квіти незвичайних форм і барв. Потім усе провалилося в пітьму безмежну, як сам час.

Чи довго він плив у цьому непроникному океані часу, не знав. Навіть потім, коли все скінчилося, не міг сказати точно — доба чи дві минуло з того моменту, коли Шпіц залишив його під скелею. Знає, що його з головою засипало снігом, але як відкопали, не пам'ятає. Не пам'ятає, як відтирали снігом, а потім спиртом, роздягнувши догола там-таки ж, під скелею, на лютому мороч зі. Патрік прийшов до пам'яті значно пізніше. Чорнота вічності стала чомусь сіріти, по ній попливли зірки дрібніші і не золоті, як персики, а білі, неначе срібні гвіздочки. Потім між зірками зійшов місяць, теж срібний, як соусниця з маминого сервізу. Схожий на гномика бог зіскочив з хмарин і біг поруч, прикладаючи до його щік теплі мідні п'ятаки. Вони охолоджувались і падали у сніг, а бог все біг і біг поруч, часто-часто дихаючи йому в лице вологим теплом і клеїв на щоки свої п'ятаки.

Потім прийшло відчуття руху. Патріка кудись тягли волоком по твердому снігу. Нерівності, горбочки, камінчики відчував усім тілом — вони прокочувались від потилиці до п'ят. Спробував поворушитися, підняти руку і зрозумів, що загорнутий у щось шерстяне, як немовля в пелюшки. Під ним шурхотіли лижі, попереду під чиїмись чобітьми рипів сніг. Чоловік ішов важко, не першу годину налягаючи на вірьовочну лямку. Поруч перебирав ногами Шпіц. Помітивши, що Патрік розплющив очі, він з радісним скавучанням кинувся вперед і голосно, вимогливо загавкав. Рух перервався. Лямка ослабла. Над ним стояв чоловік. Він здавався велетнем, під самісінькі хмари зростом, і могутнім, як той, що натягував струни небесної арфи. Патрік був певен, що це він, хоч тоді і не роздивився його обличчя, навіть не помітив тоді в нього русої окладистої бороди, що одягнений він у білу собачого хутра доху і таку ж білу шапку. Не міг собі уявити, що стомлені його очі можуть так привітно посміхатися і підморгувати. Обличчя велетня ніби променилось добротою. Патрік заспокоївся, і повіки його самі собою склепилися.

Знову попереду під ногами велетня рипів сніг, а в нього під спиною шурхотів шорсткий наст. Вони знову рухались кудись сніговою пустелею. Був день. Високо в холодній синяві неба стигли нерухомі пір'їни хмарок.

Патрік то приходив до тями, то знову втрачав відчуття реальності. Рудий, що біг поруч, кидав на нього уважні погляди, не давав надовго заплющувати очі і все клеїв та клеїв на чоло, на щоки, на ніс теплі вологі п'ятачки радісних собачих поцілунків.

Розділ восьмий
ЛЮБОВ — ВОНА ТАКА…

Містер Патрік Белч довго нишпорив біля підніжжя кам'яної брили, до якої вивів усю групу по азимуту. Саме ця обставина і змусила його перервати свою оповідь на півслові. Вони стояли на «сідлі». Снігу тут майже не було, тільки вічна мерзлота проглядала крізь ріденькі паростки лишайника, та тяглись між ними, сплітаючись у чудернацькі візерунки, обледенілі, а тому не підвладні вітру, снігові пасма.

Кам'яна брила була схожа на вказівний палець. Однак це лише зблизька, здалеку його не відрізнити від інших великих і малих брил, що, одірвавшись од скелястих гір, звалились сюди на «сідло».

— Ура-а-а! От бачите, знайшов! Дивіться, тут вони… Ось наші солдатські книжки: Уолтінга, Грісса і моя…

Книжки пішли по руках. Всі уважно роздивлялися пробиті іржавими металевими кнопками фотографії, з яких дивились відкриті обличчя англійських хлопців.

— Молодь, — сказала Ніна Павлівна.

— Так, так… — сумно похитав головою Белч. — Тоді ми були молоді. Зовсім що діти.

— Зараз ви теж не дуже старі, — зауважила Людмила.

— О-о! Це дуже приємно чути, проте ми давно вже не обманюємо себе з цього приводу, — відказав їй Патрік.

Усю дорогу, поки поверталися до місця катастрофи літака, він перебував у доброму гуморі, дотепно жартував над власною незграбністю. Здавалось, ця знахідка, яка сама по собі не мала особливої цінності, надала йому сил і впевненості в успішному завершенні експедиції. Містер Белч виглядав справді помолоділим. Та все ж гостре око могло помітити в його поведінці якусь напруженість, глибоко приховану тривогу, викликану чимось таким, про що містер Белч не поспішав розповідати своїм супутникам. Проте доля розпорядилась його таємницями по-іншому.

Коли вони підходили до «бофорта», Добриня вже прив'язував до стабілізатора трос.

— Давай! — гукнув він Михеєву. — Рушай, Вовчику!

Заревів бульдозер, трос вирівнявся в нитку і хвіст літака почав поволі підніматися вгору. Петро зіскочив у сніг і відбіг на бік. Уламки бомбардувальника здибились, стали на попа і, ніби те було на знятій рапідом кіноплівці, повільно перекинулись догори дном, здійнявши снігову хмарку. Хосуел і Добриня взялись за кайла і заходилися довбати вічну мерзлоту. Їм залишалось небагато — вирубати з льоду ноги небіжчиків. Зробити це раніше не було можливості — заважав стабілізатор. Помітивши, чим вони зайняті, Патрік Белч щось закричав і кинувся до них. Вітер, що відніс його крик до скель, раптом повернув його назад луною.

— Обережно! Прошу вас! Він баскетболіст. Він був височенний, цей Бенджамен Грісс… Ноги! Обережно, ноги!

— Не турбуйтесь, сер, — відповів йому Грем Хосуел, — все буде о'кей. Тут усе видно, як на вкритому льодом ставку.

— Ми все третього шукаємо, — сказав Петро, коли Белч підбіг до них. — Шукаємо, шукаємо…

— І що? — спитав, відсапуючись, містер Патрік. — Знайшли?

— З того боку нема, а тут… — Добриня енергійно розгрібав сніг поруч з могилою льотчиків, проте ні каменів, ні горбочка не було. Під ударами його лопати через деякий час проступив неширокий, видовбаний в мерзлоті ровик, рівний по довжині з сусідньою могилою. Тіла Кребса