Василь Биков - Журавлиний крик

у мундирчику, без шинелі. За ними перед цією самою машиною товпилися по-різному одягнені й різні за віком, але однаково принишклі німці, що з цікавістю на обличчях, ніби на якесь чудо, дивилися на нього. Проте він не бачив нікого: його погляд тільки ковзнув по цій ворожій різношерстій юрбі й зупинився на нерухомій постаті Чернова. Трохи не схожий на вчорашнього, холодний і стриманий, у високому офіцерському кашкеті й підперезаній шинелі, він стояв віддалік, біля входу в землянку, і, мерзлякувато засунувши руки в кишені, глипав на нього. Поруч переступали з ноги на ногу ще два офіцери — той, учорашній, високий, в обшитих шкірою бриджах, та низенький, вертлявий чоловічок з чорним коміром шинелі і в пілотці.

Климченко схопив усе це одним поглядом, мовчазна пауза тривала лише дві-три секунди — він миттю вискочив з дверей і кинувся до Чернова.

Звичайно, його схопили за руки, скрутили їх, заламали за спину, стусонули. Він спробував вирватися, викрутитись, проте не зміг нічого вдіяти супроти грубої сили двох солдатів. Тоді він знову закричав:

— Звірі! Пустіть! Сволота фашистська! І ти — гітлерівський прихвостень! Сволота! Виродок!

Чернов якось багатозначно витягнув з кишень руки й поважно ступив до машини. Солдати, що стояли ближче, розступились, а він, несучи в своїх уже просто крижаних очах якийсь намір, підійшов до Климченка і двічі вдарив його — по правій і лівій щоці. Лейтенант рвонувся, закричав, але його міцно тримали. Тоді, знавіснівши від безсилля, він підняв ногу, щоб ударити Чернова в живіт, але той ухилився.

— Абшнайден кнопфе![6] — кинув Чернов комусь із солдатів і відійшов на три кроки назад.

Двоє з тих, що з недоброю цікавістю дивилися на все це, підскочили до Климченка. Один, рудий у синьому комбінезоні, клацнув великим складаним ножем і збоку, остерігаючись удару ногою, смикнув йога за штани. Другий обіруч обхопив його ноги. Лейтенант спочатку не зрозумів, що вони надумали, пручавсь, але даремно. Той, що в комбінезоні, різонув брезентовий поясок його штанів, і на землю один за одним посипалися гудзики, відлетів вирваний з нитками гачок.

— Сволота! Гади! Що ви коїте? Убийте відразу. Ти, сволото! — закричав він на Чернова. — Стріляй! Мерщій, ну!

Чернов кисло усміхнувся, скоса блимнув на офіцерів, що стояли біля входу в землянку, і сказав крізь зуби, — так, щоб почути і зрозуміти його міг тільки полонений:

— Це для тебе велика розкіш. Ти ще згадаєш мене.

І, повернувшись назад, до землянки, про щось заговорив з офіцерами. Високий пихато ворухнув густими білими бровами, а низенький, явно заінтригований, підступив ближче. Чернов їм щось пояснював. Солдати здалека прислухалися до їхньої розмови. Нарешті високий сказав: «Яволь», а низький зловтішно зареготав.

— О, зер гут, гер Шварц! Рускі капут!

По якійсь команді ті, що тримали Климченка, відпустили його: скреготнувши від безсилля зубами, він змушений був обіруч схопити свої штани і тримати їх так, щоб не осоромитись. Навколо реготали, іржали десятка півтора німців.

Нарешті Чернов відійшов від офіцерів, пересунув на ремені ближче до пряжки тверду кобуру армійського «вальтера» і ривком розстебнув її. Збоку до Климченка підступив солдат, той, що тримав його за руки, другий, роздягнений, бігом кинувся кудись. Через півхвилини, на ходу надіваючи шинель, він повернувся з гвинтівкою. Климченка штовхнули в спину й погнали.

…«Кінець!»

Котрий, уже раз за цю добу всеосяжною тугою охоплювала його та гнітюча думка, і котрий раз вона все не справджувалася. Та ось, здається, вб’ють. Климченко подумав тоді, що вони зроблять це десь у ярку, далі від людей і цих машин. Проте троє ворогів вивели лейтенанта на вчорашню стежку і пішли туди, звідки вчора його привели. Чернов ішов кроків за п’ять попереду, весь час мовчав і не оглядався. Позаду, про щось перемовляючись і по черзі смокчучи один недокурок, тупали конвоїри. З закривавленою головою, в самій гімнастерці, шкандибав полонений, тримаючи руками штани.

«Ну й зробили, сволота! Не втечеш і не вдариш. Видно виучку!» — думав лейтенант про Чернова. Голова в нього хмільно паморочилася, пов’язка зовсім сповзла з лоба і держалася тільки за вухом, гімнастерка на плечах була вся забризкана кров’ю. Ордена на грудях уже не було, — певно, вчора відкрутили в землянці.

По схилах яру повзло клоччя туману, низько нависло матово-сіре небо, було вогко й холодно. Гаряче тіло знову пройняв дрож, і Климченко жадав тільки одного: щоб якнайскоріше настав кінець, байдуже який.

7

Тим учорашнім шляхом повели його на передову.

«Чого їм ще треба? Що вони надумали, сволота?!» — дужче за біль і холоднечу дотикало його це запитання. З відчайдушною ненавистю він кинув, ідучи, Чернову:

— Ти, сволото продажна, годі вести. Стріляй уже!

Чернов обернувся і, притримуючи рукою ліхтарика, шкіряним вушком пристебнутого до грудей, глянув на нього з-під низького, вкритого росою туману козирка кашкета.

— Стріляти? Ні, стріляти я зачекаю. Я спочатку влаштую тобі невеликий спектакль. Знаєш, як це у нас, тобто у вас, кажуть: концерт самодіяльності.

Так вони вийшли з ярка в низину. Трава зволожувала чоботи. Навколо в сірому туманистому мареві лежала сира весняна земля — чорні смуги ріллі, сірі пониклі лани; світлими в підпалинах латочками свинушки рябіла стерня біля болотець.

Не зупиняючись, перейшли й низину. Чернов мовчав, тільки поглядав з-під козирка на всі боки; поблизу стало чути постріли — автоматні та гвинтівкові, але вони швидше свідчили про затишшя на передовій, ніж про бій. Бою не було. Непевна тиша пригнічувала лейтенанта похмурою невідомістю, але від того, що він ішов ближче до своїх, ставало трохи легше на душі і чомусь думалося: чим ближче, тим більше сили додасться йому, хоч і знав, що тут йому допомогти вже ніхто не зможе.

Вчорашньою стежиною