Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

Берта збагнула, що він має на увазі Віскос.

— Помиляєтеся, падре. Ви були в раю, тільки не зрозуміли того. Утім, так трапляється з більшістю людей, — вони навіть у найблагодатніших місцях шукають собі страждань, бо вважають, ніби на щастя не заслуговують.

— Здається мені, що роки, проведені тут, умудрили вас.

— Багато років ніхто не приходив до мене, і ніхто не промовив до мене жодного слова, а от зараз, як не дивно, всі раптом згадали про моє існування. Уявіть собі, падре, вчора ввечері честь своїми відвідинами мені виявили хазяйка готелю й війтова дружина, а сьогодні мене відвідав наш пастир. Як я маю це розуміти? Впору б і загордуватися.

— У вас є для цього всі підстави, — відповідав священик. — Важливішої людини за вас у Віскосі немає.

— Я що, спадщину одержала?

— Десять зливків золота. Вам буде вдячне не одне покоління наших земляків. Цілком можливо, вам пам'ятник поставлять.

— Мені більше до вподоби фонтани. Це не лише гарно, але й спрагу вгамовує, і тривогу впокорює.

— Гаразд. Буде вам фонтан. Обіцяю.

Берта вирішила: настав час закінчувати ламати комедію й переходити одразу до справи.

— Падре, я вже все знаю. Ви прирекли на смерть ні в чому не повинну жінку, яка не здатна чинити вам опору. Будьте ви прокляті! І ви, і це місто, і всі його мешканці.

— Авжеж, ми будемо прокляті, — погодився священик. — Вже більше двадцяти років я намагався благословити цей край, але ніхто не чув моїх закликів. Більше двадцяти років я намагався поселити Добро в серцях цих людей, намагався, доки не зрозумів, що Бог обрав мене своєю лівою рукою, аби я показав їм Зло, на яке вони здатні. Може, принаймні тепер вони злякаються й навернуться.

Берті захотілося розплакатись, але вона стрималась.

— Золоті слова, шкода тільки, зовсім порожні, — всього лише спроба виправдати жорстокість і несправедливість.

— Я, на відміну від решти, роблю це не задля грошей. Я знаю, що чужоземцеве золото прокляте, як і наш край, і нікому не принесе щастя. Я роблю так тому, що Бог попросив мене про це. Вірніше, не попросив, а, зглянувшись на мої молитви, наказав.

«Марна суперечка», — подумала Берта. Священик тим часом засунув руку в кишеню й дістав звідти кілька облаток.

— Ви навіть нічого не відчуєте, — сказав він. — Дозвольте нам увійти.

— Ані ви, ані хтось інший не переступить порогу мого будинку, доки я жива. Хтозна, може вже вдосвіта ці двері будуть відчинені, але зараз — ні.

За знаком священика один з тих, хто його супроводжував, приніс пластикову пляшку.

— Прийміть ці таблетки. Ви на декілька годин поринете в сон, а прокинетеся вже на небесах, поруч із вашим чоловіком.

— Я завжди поруч зі своїм чоловіком, а снодійного зроду не вживала, хоч і страждаю на безсоння.

— Тим краще, — ліки подіють майже миттєво.

Сонце вже заховалося, і сутінки стрімко огортали долину, церкву, містечко.

— А коли я не захочу їх приймати?

— Приймете.

Берта подивилася на супутників священика й зрозуміла, що той каже правду. Вона взяла таблетки, поклала їх у рот і запила водою — цілою пляшкою. Немає у води ні смаку, ні кольору, ні запаху, а проте — вода найважливіша річ у світі. Достоту як і у Віскосі, принаймні цієї миті, немає нікого важливішого за Берту.

Вона знову оглянула гори, тепер уже покриті темрявою. Побачила, як зайнялася на небі перша зірка, і подумала, що прожила гарне життя: народилася й померла в улюбленому краї. То й що з того, що цей край її не любив? Справжня любов взаємності не вимагає, а той, хто бажає одержати за свою любов нагороду, дарма гає час.

Бог не оминав її своїми милостями. Вона ніде ніколи не бувала, проте знала твердо: у Віскосі відбувається те саме, що скрізь і всюди. Вона втратила чоловіка, якого палко кохала, але Бог дарував їй радість, — чоловік і після смерті залишався поруч. Вона бачила розквіт містечка, була присутня при тому, як почався його занепад, і піде з життя, не дочекавшись його остаточної загибелі. Вона знала людей з усіма їхніми вадами й чеснотами й, незважаючи на все, що відбувається з нею зараз, незважаючи на те, що чоловік божився їй, ніби й у невидимому світі триває жорстоке протиборство, — вірила, що доброта людська врешті-решт візьме гору.

Берті стало шкода священика, війта, сеньйориту Прим, чужоземця, всіх мешканців Віскоса, бо вона була твердо переконана: ніколи Зло не приведе за собою Добро, хай як хочеться її землякам вірити в це. Коли ж вони прозріють і побачать, яким усе є насправді, буде вже надто пізно.

Берта журилася лише за одне, — ніколи в житті вона не бачила моря. Знала, що воно існує, знала, що воно величезне, що водночас несамовите й лагідне, але так і не побувала коло нього, так і не змогла набрати в рот пригорщу солонуватої морської води, відчути босими ногами дотик піску, поринути в холодну хвилю, немов повертаючись у лоно Великої Матері (вона пам’ятала, що кельти любили вживати це поняття).

А коли не брати до уваги моря, то ні з чим на цьому світі не було їй сумно розставатися. Кепсько, звісно, дуже кепсько, печально, що доводиться їй залишати цей світ ось так, проте вона не хотіла вважати себе жертвою, — поза сумнівом, сам Бог призначив Берті цю роль, і була вона незрівнянно ліпша проти тієї, яку дав Він священикові.

— Я хочу сказати вам про Добро і Зло, — почула вона його голос і тієї ж миті відчула, як руки й ноги в неї наче оніміли.

— Не треба. Ви не знаєте, що таке Добро. Ви отруєні злом, яке заподіяли вам, і тепер розповсюджуєте його й на цю землю. Ви нічим не відрізняєтеся від чужоземця, який з’явився у Віскосі, аби нас