Роман Росіцький - Лук Нічної Громовиці

— Привіт, незнайомко, — відірвався на хвильку від свого заняття майстер. — Що шукаєш такої пізньої години, та ще й у такому глухому місці?

— Вас.

— Мене? А то з якого дива?

— Мені потрібна громова стріла, щоб знищити Космотуменів десантний корабель.

— Ти хоч розумієш, яке це дикунство, — використовувати твори мистецтва як зброю? — зітхнув Фульгуритор.

— Чого ж не розумію? Але що вдієш? Якщо маєте щось запропонувати, то я з радістю послухаю.

— Не маю я тобі що запропонувати, — спохмурнів художник. — Корабель який?

— Не одномісний, це точно.

— Отже, тобі потрібна універсальна стріла. Зараз влаштуємо. Тільки візьми ось це, а то контузія тобі забезпечена, — майстер подав гості навушники.

Він піднявся у повітря, і на його правиці почала конденсуватися енергія, що за кілька секунд миттєво вивільнилася зі страшенним гуркотом, від якого у Інги довго дзвеніло у вухах, хоч вона була в навушниках.

Майстер Фульгуритор видобув з купи піску ще гарячу громову стрілу чудернацької форми. Вона мало нагадувала справжню стрілу, а більше була схожа на довгасту трубку з фігурним наконечником.

— Нею можеш збити навіть корабель сьомого класу, — з гордістю повідомив художник, вручаючи Інзі стрілу. — Вибачай, але тепер я мушу працювати.

— А можна у вас ще дещо попросити? — несміливо запитала Інга, стискаючи у руці дорогоцінний подарунок.

— Що таке? — невдоволено перепитав художник.

— Розумієте, ця стріла буде знищена, а мені б хотілося щось таке мати у себе вдома. На згадку…

— І яку ж ти хочеш? — ураз став лагідним майстер Фульгуритор. Його поспіх і невдоволення кудись вивітрилися в одну мить.

— Весняну, — несподівано навіть для самої себе мовила Інга.

— Ач яка, — усміхнувся художник. — А я думав, що ти одна з тих задирак, які у мистецтві нічого не тямлять. Гаразд, буде тобі весняна стріла, але мусиш трохи зачекати.

Майстер Фульгуритор опустився на землю і кілька хвилин шукав потрібне місце, потім злетів у небо і довго мудрував, намотуючи на правицю кольорові нитки грозових розрядів. Нарешті він назбирав у хмарах те, що було потрібно, і за мить прогуркотів розкотистий грім.

Стріла, яку майстер подарував Інзі, була дивовижною. Кожен, хто брав її до рук, немовби переносився у весну. Перед очима поставали картини напівпрозорого лісу, де на зеленавому килимі біліли візерунки проліскового квіту, у вухах дзвенів вітер і радісний пташиний спів.

Інга повернулася додому серед ночі. Вона заховала Фульгуриторів дарунок, а бойову стрілу поклала в торбинку, з якою збиралася йти до школи.

У середу вранці Інга вирішила забігти до Сашка, щоб попросити у нього звичайну стрілу. Той чудувався з фульгурита, бо бачив таку дивовижу вперше, потім допоміг приладнати громову стрілу замість наконечника звичайної і лишив у себе. До школи йшли разом, викликаючи загальну цікавість багатьох школярів і деяких учителів.

Останню шкільну лінійку вистояти було важко, бо через велику кількість зачитуваних наказів і вручень різноманітних відзнак та всіляких грамот тривала вона близько двох годин. Нарешті все скінчилося, коли одинадцятикласник проніс по периметру подвір’я на своєму плечі першокласницю з дзвоником. Інга цієї миті відчула, що літні канікули почали свій відлік часу. Останній дзвоник дивним чином змінив настрій не лише школярів, а й учителів, вони раптом розслабились і почали більше усміхатися.

Інга стояла біля вікна в коридорі і дивилася на метушливих батьків, захоплених процесом увічнення своїх чад за допомогою фотоапаратів та відеокамер. Вона почувалася трохи спустошеною. Їм з Ірою так і не вдалося вилікувати Пончика, у якого заздрість набула просто-таки загрозливих форм. Встиг сьогодні попсувати нерви і Гуфі, який не втратив нагоди зробити кілька дурнуватих «компліментів». І тільки добра усмішка Сашка Майданського ще перед початком лінійки додавала впевненості, підбадьорювала.

— З Пончиком щось треба робити, а то він уже всіх задовбав. Ходімо глянеш, що він на майданчику виробляє. — Іра вигулькнула ніби з гіперпростору. Інга знову була вражена цією фантастичною здатністю подруги. — Пилок при тобі?

Інга витягла з кишені мішечок.

— Ось.

— Ходімо до того недоумка.

Пончик бігав спортивним майданчиком і чіплявся до учнів з цифровиками. Ті відбивалися, гукаючи на допомогу вчителів. На Пончикове нещастя, свідком однієї такої сцени став Микола Григорович, який одразу ж упіймав порушника спокою у свої міцні руки і повів до себе на розмову.

— Підемо за ними, — сказала Інга. — Настав час рішучих дій.

— Я до кабінету ні ногою, — замотала головою Іра.

— Хоч під дверима почекай, — попросила Інга.

— Та добре. Піду, а то ти сама там пропадеш. — Іра врешті-решт зважилася на героїчний вчинок.

— Дівчатка, вам чого? — невдоволено спитав Микола Григорович, який щойно сів у крісло і розпочав психологічний тиск на Вітьку Агафонова. — Зайдіть пізніше, у нас тут важлива справа.

— Ми знаємо, — кивнула Інга. — Тому й прийшли, аби товаришеві допомогти.

— І чим ви йому можете допомогти? — спохмурнів директор.

— У нас є ліки від Вітькової хвороби.

— Які ще ліки? Від якої хвороби? — Микола Григорович встав, а це означало, що він починає дратуватися.

— Миколо Григоровичу, ми з вами маємо позитивний досвід спокійного спілкування, — заявила Інга. — Тому прошу сісти і розібратися в усьому без нервів.

— Гаразд, — директор сів і розвеселився, пригадавши, очевидно, свою розмову з Марією Іванівною.

— Вітька останній тиждень хворіє на заздрість. Це вам ціла школа підтвердить.

— Я б сказав, що він хворіє на ідіотизм, — не стримався директор і одразу ж накинувся на свою жертву: — Ти ж у мене в цьому кабінеті вже разів шість був за останні три дні й обіцяв більше дурниць не робити!..

— Миколо Григоровичу, не можна так на хворих нападати, — дорікнула Інга директорові. — Ми зараз усе виправимо. У вас є печиво?