Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

супроводі фельдфебеля Засмужний пішов до будинку, у якому містилася лазня. Судячи з усього, фельдфебель був не в захопленні від Теодора, як, зрештою, і Теодор від фельдфебеля. Поки Засмужний роздягався, щоб помитися і змити з себе запахи майже річного перебування у тюрмах і таборах, фельдфебель мовчки спостерігав. Коли Теодор скинув останні залишки одягу, унтер-офіцер критично оглянув його, щось про себе обчислив і лише тоді зник за дверима.

Теодор залишився сам у лазні, розрахованій на цілий полк. Самого полку у місті не було – під час війни на фронті кожен штик на вагу золота.

Мився довго і методично, стараючись змити усі запахи, якими просочився за час перебування у таборі. Він не бачив себе всього, але знав, що видовище не з приємних. Ну, нічого, кістки є, м’ясо наросте, як кажуть вдома.

Коли Теодор закінчив митися, наче вгадавши цей момент, знову з’явився мовчазний фельдфебель, тримаючи в одній руці одяг, у другій – чоботи.

– Швидко одягайся! – нарешті мовив він. – Пан гауптман чекати не любить, а тобі ще треба до перукаря.

Як приємно надягати на себе свіжий чистий одяг! Лише тепер Теодор зауважив деталі, яких не було в колишній уніформі. Вона належала піхотинцю, а замість кітеля була сіро-зелена блуза, що надівалася через голову. Замість коміра приборного кольору, що символізував певний полк, були лише дві вертикальні жовті смужки, перед якими кріпилося по одній шестикутній зірочці: йому залишили звання ґефрайтера.

Теодор заледве встиг натягнути чоботи, як унтер-офіцер потягнув його далі. Підперізувався широким шкіряним ременем вже на ходу. Кепі натягнути не встиг, бо перукарня знаходилася поруч і на нього там вже чекав гауптман.

Перукар – не менш тучний, як фельдфебель – поцікавився лише, чи залишати вуса, і отримавши ствердну відповідь, узявся до роботи.

Скоро у дзеркалі на Теодора дивилося звичне йому його власне обличчя, правда, дещо худе.

– Gut! – лише сказав гауптман, залишившись задоволений результатом. – Пішли. Поїзд чекати не буде. А нам ще йти до станції.

Дорога, якою Шлосман повів свого підлеглого, була окраїнною і через саме місто Грац не вела. Все ж навіть тут де-не-де та й зустрічалися невеличкі крамнички, які пропонували різноманітні дрібнички. Біля однієї з них фон Шлосман зупинився.

– Зайдемо всередину, – сказав він. – Може, щось купите собі?

Побачивши здивований погляд Теодора, запитав:

– Що?

– Пробачте, гер гауптман, але ви забули, що навіть одяг на мені не мій.

– Я нічого не забув. То я повторюю запитання.

– Нічого, гер гауптман, – відповів Теодор. – Я вдячний вам і за те, що служитиму з вами.

– Ну, це ще як сказати. То вам дійсно нічого не треба?

– Та ні, – непевно сказав Засмужний. – Хоча…

– Хоча?

– Вже майже цілий рік я не бачив хорошого тютюну.

Шлосман засміявся.

– От воно що! Ну, зайдемо, – сказав він і відкрив двері крамнички.

Вона дійсно була невеличкою. Тут продавали усілякі дрібнички, без яких чоловіче життя було неможливе.

Почувши, що задзвенів дзвіночок, з бокових дверей миттю виник продавець – невеличкого зросту єврей у кіпі. Він розплився у такій усмішці, неначе побачив найрідніших йому людей, про яких довгі роки не чув нічого і які несподівано з’явилися на порозі його дому. Зрештою, якщо у світі йде війна і люди перестали купували так, як раніше – кожен покупець автоматично стає рідним.

– Я радий бачити панів військових, – мовив господар крамнички. – Я впевнений, що ви знайдете тут все, що забажаєте.

– Навряд чи у вас знайдеться хоч невеличкий шматок свинини, – відказав фон Шлосман. – Але ми прийшли не за тим. Покажіть нам прилад для гоління. І який у вас є хороший тютюн?

– Поганого тютюну я не тримаю, – гордо відповів єврей.

Він підійшов до однієї з вітрин і приніс коробку з приладами для гоління.

– Тютюн, – нагадав фон Шлосман, відкриваючи коробку.

– Для чого?

– Для куріння.

– Я це розумію. Пан офіцер палить сигарети чи люльку?

Гауптман повернувся до Теодора.

– Сигарети чи люлька? – запитав.

Той знизив плечима.

– Та взагалі то люлька, але…

– Люлька, – сказав фон Шлосман.

– Вам пощастило. У мене є дуже хороший тютюн. Турецький. Ось прошу.

З цими словами продавець поклав на стіл барвисто оздоблену металеву коробку з намальованим зеленим листям тютюну і якоюсь довгою арабською в’яззю.

– Понюхайте! – Єврей відкрив коробку і тицьнув Засмужному під ніс, слушно припустивши, що саме від нього залежатиме покупка.

Теодор обережно двома пальцями взяв щіпку дрібно меленого листя і принюхався. Запах був міцний, п’янкий, знайомий. Від задоволення він замружився.

– То як? – допитувався продавець. – Чи не хороший? Іцхак вам поганого не запропонує.

Шлосман запитливо поглянув на Теодора.

– Як тютюн? – запитав.

– Хороший.

– Тоді беремо.

– Чудовий вибір. У вашого денщика витончений нюх, гер офіцер, – продовжував задоволений продавець. – Але я чомусь майже впевнений, що пан єфрейтор не має люльки.

Настрій Теодора впав. Чого-чого, а люльки у нього дійсно не було. Вона загубилася при переїзді з Терезіна у Талергоф. Він з жалем поклав коробку на прилавок.

– Цій біді можна зарадити, – заспокоїв Іцхак. – Прошу. Люльки на будь-який витончений смак.

Він швидко підійшов до полиць зліва і повернувся з дощечкою, на якій кріпилися півдюжини люльок різноманітної форми і забарвлення. Від побаченого у Засмужного очі полізли на лоба. Іцхак задоволено усміхнувся: він передчував, що сьогоднішній день буде для нього вдалим.

Фон Шлосман зрозумів, що потрапив у вдало розставлені хитрим євреєм тенета, але, по-перше, відступати було ніяково, і, по-друге, він хотів дійсно зробити Теодорові щось приємне.

– Але тільки це, – попередив він продавця. – І, сподіваюся, ви зробите нам скидку.

– Бідний Іцхак тільки так і продає, – зітхнув той. – Увесь час собі на втрату.

– Яка з них? – запитав Шлосман. – Вибирайте, Теодоре, швидше, а то ми запізнимося.

– Я просто не знаю… – ніяково пробурмотів Засмужний.

– Тоді я вам запропонував би ось цю, – заспішив допомогти Іцхак. – Вона найбільше підходить до вашого худого, але такого вольового обличчя.

Люлька, запропонована Теодорові, була вишневого кольору, дещо вигнута, без прикрас, але дуже елегантна.

– Скільки? – запитав гауптман і, побачивши, що продавець хоче сказати ще щось, добавив: – Сірники ми маємо свої…

На вулиці Теодор Засмужний розчулено сказав:

– Гер гауптман, я просто не знаю, як зможу віддячити вам за вашу турботу.

– Віддячите хорошою службою, – відповів Шлосман. – А зараз запалюйте свою люльку і поспішимо до поїзда.

Теодор насипав у щойно придбану люльку тютюну, утрамбував її вказівним пальцем, запалив сірник. Обережно, маленькими порціями втягнув у себе повітря. Легені заповнилися таким давно забутим п’янким димом.

На поїзд вони встигли. І тільки тоді, коли він рушив, гауптман звернувся до Засмужного,