Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Тепер я готовий відповісти на всі ваші запитання.

– Мої запитання? – здивувався Теодор.

– Звичайно. Я ж бачив, що ви горите бажанням завалити мене запитаннями. Чи я помиляюся?

– Та ні, не помиляєтесь, – признався Теодор.

– То запитуйте. На все, що не належить до особистого і не становить таємниці, спробую відповісти.

Поїзд повільно набирав швидкість.

– Гер гауптман, – почав Теодор, – чому ви про мене так піклуєтесь?

– Причина цьому проста: мені дійсно потрібен перекладач, – сказав Шлосман. – І я спеціально приїхав сюди, щоб його вибрати.

– Чому саме сюди?

– Коли ваш представник (забув його прізвище), з’явився у міністерстві і повідомив начальника генштабу фон Гетцендорфа, що тут перебуває основна частина інтелігенції, мій начальник і відіслав мене.

– Зрозуміло. Ще одне запитання, гер гауптман. Чому на вас ця форма?

Фон Шлосман скосив погляд на власний мундир.

– Тобто чому я зрадив драгунам? – запитав він. – Це не зрада. Сучасна війна все розставила на свої місця. Коли у ворожих окопах стоять кулемети, ніхто не буде на них кидати кінноту. Це самогубство. Тому і драгуни, й улани і навіть гусари зараз сидять в окопах. Мало того. Вони поміняли свої яскраві мундири і блискучі шоломи на сірий піхотний однострій.

– Але навіщо? – здивувався Теодор.

– Так менше помітно тим, хто сидить в окопах навпроти. А зараз я служу в міністерстві оборони в інтендантському відділі. Тобто займаюся питанням постачання зброї, продовольства, іншими словами, всього того, без чого неможлива війна. А оскільки недавно відкрився італійський фронт, а там значна частина війська – це вихідці з Галіції, то мені конче необхідний тлумач. Що ж, я радий, що ним виявилися ви, Теодоре. Впевнений, що ви мене не підведете.

– Будьте певні, гер гауптман, я вас не підведу. Я просто не вмію підводити, – признався Засмужний.

Хоча які б катаклізми відбувалися у світі: війна чи голод, посуха чи повені, – Відень ніколи не зраджував себе. Навіть тепер, коли Європу охопила небачена досі війна, коли на фронтах цієї війни Австро-Угорщину лупили всі, кому не ліньки, – починаючи від сербів, закінчуючи росіянами, коли самі австрійці ось уже майже півроку не бачили свого цісаря, навіть тепер так само, як і до війни, на набережній Дунаю грав оркестр, повз нього у нарядному одязі походжали прекрасні жінки. Правда, тепер вони, як правило, ходили самі чи парами, у той час, як їхні чоловіки душили вошів в окопах десь у волинських болотах чи мерзли на гірських перевалах Альп.

І все ж навіть у такій незайманій, майже ідилічній атмосфері Відня десятих років відчувалася якась напруга. У підміській резиденції Шонбрун доживав останні дні перестарілий цісар Франц Йосиф. Лише небагато знали, що цісар фактично самоусунувся від правління величезною імперією, і зараз вона не мала якогось єдиного керівництва. Армією керував генерал фон Гетцендорф, а оскільки у час війни левова частка фінансів припадала на потреби армії, то саме він був фактичним, а не номінальним правителем двоєдиної імперії.

Всього цього ґефрайтер Теодор Засмужний не знав. Він з трепетом вперше переступив поріг будівлі, що належала до інтендантської служби. Йому відвели невеличку кімнату неподалік від приміщення, де працював гауптман фон Шлосман.

Кімната, у якій оселився Теодор, дійсно не могла похвалитися розмірами: два на три метри. Одну стіну займала шафа з документами, навпроти стояв стіл, два стільці, над столом висів до болю знайомий портрет Франца Йосифа.

Майже одразу ж після того, як Теодор вмостився у кріслі, у кімнаті з’явився фон Шлосман. Він поклав перед Засмужним написаний простим олівцем листок.

– Що просять? – запитав він.

Теодор вчитався в текст. Сотник Охота з 10-го армійського корпусу надсилав запит до інтендантської служби (було незрозуміло, до якої саме) на отримання теплого обмундирування, адже в горах вночі холодно.

– Ви дасте їм теплий одяг? – запитав Засмужний після того, як переклав текст німецькою.

– Ви неправильно розумієте нашу роботу, ґефрайтере, – відповів Шлосман, забираючи у нього листок. – Ми не є службою, що постачає одяг, їжу, зброю. Ми лише розбираємо подібні запити, що надходять сюди з усіх фронтів, класифікуємо їх, складаємо спільну заявку, чого і скільки потрібно кожному окремо. А вже опісля на її основі генеральний штаб і розподіляє ресурси. І зовсім немає ніякої гарантії, що ось цей сотник отримає саме те, про що просить. І чи взагалі отримає щось. Зараз я пришлю до вас гінця з подібними паперами. Ваше завдання розділити їх за фронтами: Російським, Сербським, Італійським, і скласти по них таблицю, що конкретно й у якій кількості цим фронтам потрібно. Завдання зрозуміли?

– Яволь!

Невдовзі з’явився з товстою папкою під пахвою зовсім молодий солдат. Він мовчки поклав її перед Теодором і так само мовчки зник.

Засмужний розв’язав шнурки папки і дістав з неї перший листок.

Найбільше запитів було з Російського фронту, найменше – з Сербського. На деяких листках були зовсім не проставлені дати, на деяких – явно прострочені. Дійсно, чим можна допомогти невідомому Теодорові унтер-офіцеру, що 17 квітня воював під Ярославом і нарікав на нестачу вівса для коней, якщо Засмужний точно знав, що через два дні полк, у якому воював цей унтер-офіцер майже повністю поліг під цим же містом.

Цей запит Теодор відклав убік.

Робота його захопила, він не помітив, як швидко минув час. Теодор не знав, чи можна тут курити, тому лише тримав у роті мундштук люльки, посмоктуючи її незапаленою.

Вже надвечір до нього заглянув гауптман фон Шлосман. Він з порога подивився на зігнуту постать Теодора, на його незапалену люльку.

– Чому я не бачив вас, як ви ходили на обід? – запитав Шлосман.

Теодор признався, що не покидав кімнати.

– Чому? – здивувався гауптман.

– Пробачте, але я не знав, що можна покидати це приміщення.

– Ви ні разу не вставали?

– Ні. Я не знав…

– Це не табір, – говорив Шлосман. – Хоч і армія. Ви маєте право виходити в туалет, курити, їсти. Обід кожного дня о першій годині. Це моя вина, що вас вчасно не попередив. Сьогодні вже нічого не поробиш, залишиться лише вечеря в казармі, а завтра я за вами прийду, щоб показати, куди молодші чини йдуть на обід.

Шлосман підійшов ближче.

– Що зробили?

Теодор протягнув списані три листки паперу.

– Це лише четверта частина, – винувато сказав він.

– Крім вас над подібним працюють чехи, поляки, словаки. Я маю подати рапорт на початку наступного тижня. Тобто через п’ять днів. Тобто у вас три дні. Справитесь? От і чудово! А зараз віддайте усі папери до сейфа, а завтра заберете їх назад.

Поволі