Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Враз його брови підскочили вгору.

– Ґефрайтер Засмужний? – обережно запитав він.

– Яволь, гер… гауптман! – зрадів Теодор.

– Чому ви тут? Ах так… Куди зараз?

– На фронт.

Шлосман ще раз подивився на Засмужного, сказав: «Я зараз!» і повернувся до іншого офіцера, майора. Що вони говорили, Теодор не чув, але офіцер декілька разів кинув на нього погляд.

Кінець розмови галичанин розчув. Майор кивнув головою, сказавши «Gut!», і продовжив свій шлях, а Шлосман кивком покликав Теодора.

Засмужний проліз під воринами. На застережливий окрик вартового Шлосман лише підняв руку.

– От що, Теодоре! – сказав він. – На фронт ви не поїдете. Я збираюся вас забрати з собою. Ви згодні?

Теодор спромігся лише на кивок головою.

– Будете у мене перекладачем і унтер-офіцером для особливих доручень. Вам зрозуміло?

– Так.

Шлосман окинув його поглядом.

– Давно тут? – запитав.

– Вже півроку, а раніше в Терезіні.

– Хоч було за що?

– Та навряд чи.

– Родина?

– Залишилися вдома.

– Живі?

– Не знаю. Галичина під росіянами.

– Вже ні, – почув він. – Наші війська визволили Лємберг. Тому є можливість повідомити їм про своє визволення.

Почуте одразу підняло Засмужному настрій.

– Значить, так, – говорив тим часом Шлосман. – Вам повертатися туди (він кивнув на загін) не треба, але й ходити за мною немає ніякої потреби. У вас є дві години вільного часу. Можете використати їх на власний розсуд. Через дві години я прошу вас чекати мене біля комендатури. А ще через дві години від’їжджає наш поїзд.

– Куди? – поцікавився Теодор.

– У Відень, – була відповідь. – Зараз я служу у Міністерстві оборони.

Гауптман розвернувся і попрямував до комендатури табору, а Теодор підійшов до загорожі, де на нього нетерпляче чекали односельчани. У двох словах Засмужний розповів про розмову зі своїм колишнім командиром ескадрону, про те, що служитиме у Відні, про те, що їхнє село знову опинилося по цю сторону фронту. Останню новину галичани зустріли радісним гулом.

Тим часом з комендатури вийшли старші офіцери і направилися до загону. Видно, їм стало відомо про Теодора, тому що один з них сказав йому: «Век!» Засмужний попрощався з односельцями і відійшов вбік. З болем у серці він спостерігав, як його товаришів вишикували в колону і повели до дротяних воріт Талергофа, яких ніхто з них не переступав, відколи прибув сюди.

Невдовзі Теодор залишився сам. Слушно припустивши, що відтепер він не в’язень, а знову ґефрайтер і ніякий Чировський йому не страшний, Засмужний попрямував до споруди української церкви.

Було легко йти такою знайомою дорогою і зовсім по-іншому відчувати себе. От що значить воля!

Теодор опинився перед дверима церкви. На його превелике здивування, церква сьогодні була відкрита, і у ній навіть правилося. Теодор зайшов усередину.

Це була не просто відправа. Отець Саламон, якому сьогодні саме випала черга прислуговувати, хрестив близнят. У церкві було небагато людей, лише півдюжини, найімовірніше, батьки і хрещені немовлят, але це дійсно було хрещення.

Засмужний скромно став біля дверей, щоб не заважати священику відправляти. Зрештою, служба наближалася до кінця; отець Саламон звернувся до хрещених батьків з вимогою учити новохрещених у християнському дусі, і присутні розійшлися. Лише тоді Теодор підійшов до Саламона.

– Я зауважив тебе одразу, – зустрів його отець такими словами. – Чому ти тут?

– Я не поїхав зі всіма, – сказав Теодор.

– Чому?

– Я зустрів тут свого колишнього командира, і він забирає мене з собою.

– Куди?

– У Відень.

– Це добре. Може, фронт тебе омине.

Засмужний лише знизав плечима.

– Куди зараз?

– Маю дві години, – повідомив Теодор. – Хочу піти до Бучми попрощатися.

– Так, – згодився Саламон. – Може, Бог дасть, і ми повернемось додому. А він залишиться тут назавжди. І родина ніколи не відвідає його могили.

– До речі, отче, – спохватився Засмужний. – Наші відбили у росіян Львів. Можна дати про себе знати рідним.

– Звідси? – засумнівався Саламон. – Навряд. А от тобі це зробити буде легше.

– Я зрозумів.

– От і добре. А зараз іди. Бог дасть, і ми ще зустрінемось.

– Поблагословіть мене, отче! – схилив голову Теодор.

Він ходив серед численних одноманітних дерев’яних хрестів і довго не міг знайти той єдиний, заради якого і прийшов. Від свого останнього приходу сюди могил стало значно більше: кожен день не обходився без того, щоб сюди, на кладовище під соснами, не принесли одного чи декількох покійників. Ось і зараз у яму опускають квадратну труну. Ще один нещасний упокоївся на чужій землі.

Теодор направився до того місця, де ховали померлих під час недавньої епідемії. Дивно, але він майже одразу упізнав потрібний йому надгробок. Під простим сосновим хрестом без жодного напису лежав Осип Бучма. Йому судилося залишитися на австрійській землі назавжди.

Засмужний помолився над могилою друга і покинув це сумне місце.

Більше його тут ніщо не тримало.

У призначений час Теодор стояв перед комендатурою в очікуванні гауптмана фон Шлосмана. Той невдовзі з’явився, кинув погляд на не зовсім свіжий одяг Засмужного і лише сказав:

– Пішли. Де твої речі?

– Усе на мені, – відповів Теодор.

Дійсно, які можуть бути речі у в’язня, якому навіть власне життя не належить!

– Пішли! – повторив Шлосман і заспішив до автомашини, що стояла неподалік.

Теодор пішов за ним.

Коли за ними зачинилися дротяні ворота Талергофа, на стовпах яких звисали чорно-жовті австрійські прапори, Засмужний обернувся і востаннє подивився на це пекло, що опустилося на землю. Тут залишилося його здоров’я, тут топтали його гідність, тут могила Осипа.

– Заїдемо у казарми, – повідомив Шлосман, що сидів ліворуч водія (Теодора посадили на заднє сидіння). – Помиєтесь, переодягнетесь, станете схожим на людину. А то від вас, Теодоре, пробачте, смердить.

На це Засмужний нічого не відповів, лише кивнув головою. Добре, що хоч це. За ці місяці його взагалі за людину не вважали.

Місто Грац виникло не одразу. Спочатку обабіч дороги показалися поодинокі будинки, потім їх ставало дедалі більше і вже у самому місті вони тулилися один до одного, утворюючи повноцінні вулиці. Правда, у саме місто їхати не довелося. Казарми, про які говорив гауптман, знаходилися на околиці, тому, тільки в’їхавши у Грац, шофер звернув вліво, і невдовзі автомобіль зупинився перед довгою приземистою будівлею.

– Приїхали! – сказав фон Шлосман і перший зійшов з автомобіля.

Теодор зробив те саме.

До них прибіг якийсь товстий фельдфебель, спочатку скосив погляд на фігуру Засмужного, потім віддав честь.

– Я хочу, щоб ви його помили, поголили і видали нову форму, – сказав без попереднього вступу Шлосман. – Я прийду через годину. Вам зрозуміло?

– Яволь, гер гауптман! – витягнувся фельдфебель.

– Запитання є?

– Яволь! Звання?

Шлосман подивився на Засмужного.

– Ґефрайтер.

У