Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

сказав він свою коронну фразу. – Якщо Господь допоміг тобі у такий скрутний час, то і надалі не полишить тебе. Пішли до наших, а то вони вже зачекалися на тебе. Не дивуйся, ми знали, що саме сьогодні ти маєш повернутися. Саме у Воскресіння Христове.

– Але ви працюєте у такий день, – мовив Теодор. – Чому, отче?

– Це все новий наглядач Чировський, – зітхнув Лев Саламон. – Саме він вмовив коменданта вигнати нас на роботу. А того і вмовляти не треба. Австрійці взагалі віддали увесь нагляд за нами нашим наглядачам. От ті і стараються. А сьогодні й у німців паска, тому жодного офіцера тут немає, лише свої.

– А я зустрів одного лейтенанта. З такою рудою бородою.

– Оце і є Чировський, – здивувався Саламон. – І що він тобі сказав?

– Відправив до вас працювати.

– Ну, тобі ще пощастило.

Саламон узяв його під руку і повів до решти.

– Як наші? – поцікавився Теодор.

– Слава Богу! Преставилися Осип Бучма і Василь Лака. Решта навіть не захворіли.

Люди призвичаїлися до всього. Навіть живучи у таких жахливих нелюдських умовах, вони зберегли здатність радіти, переживати. Іншим словом, жити.

Появу односельця, якого вже і не сподівалися побачити, зустріли захоплено. Розуміючи, що нічого путнього від допомоги Засмужного не буде, вони вмовили наглядача відправити його до барака. Охоронець був не проти, тим більше, що і сам не в захопленні від роботи на Великдень.

Теодор Засмужний побрів до свого барака, а невдовзі повернулися решта. Лише тепер він помітив, як поріділи ряди. Якщо два місяці тому його забирали з переповненого барака, то тепер тут навіть з’явилися вільні місця.

Тиф сповна забрав свою чорну данину.

Тут же Теодор дізнався про головну новину. Виявляється, у той час, коли він метався у гарячці на межі життя і смерті, у Талергоф приїжджала комісія на чолі з Костем Левицьким. Галицька інтелігенція, та її частина, що уникла подібної долі, виявилася стурбованою становищем своїх земляків і звернулася до цісаря з проханням про пом’якшення умов перебування ув’язнених, а по можливості і звільнення. Чим закінчилися перемовини, невідомо, але комісія дійшла твердого висновку, що українців треба рятувати. Звичайно, просто так відпускати їх ніхто не збирався, тому прийшли до компромісу.

– Випустять всіх, хто згодиться вступити до війська, – говорив Михайло Березовець. – Ну і хто, звичайно, в змозі тримати зброю.

– І який настрій? – запитав Теодор, якому було цікаво дізнатися про таке.

– По-різному. Є такі затяті москвофіли, що навідріз відмовляються від такого. Для них краще померти тут за ідею, аніж воювати проти Росії.

– Сумніваюся, що нас відправлять воювати проти Росії, – вставив Максим Холод.

– Нас? – перепитав Засмужний.

– Так, тобі не почулося, – підтримав Холода Залужний. – Краще вже мерзнути в окопі, ніж гнити тут.

– А що вирішив ти? – поцікавився Березовець.

– Я ще нічого не вирішив, – остудив його запал Теодор. – Ви в курсі, що два місяці мене фактично не було. Але все ж гірше, ніж тут, не буде ніде. А вирватися звідси можна лише через фронт.

– От і добре, – повеселішав Холод. – Отже, знову будемо разом.

– Коли має прибути комісія?

– Обіцяли через місяць, – повідомив Лев Саламон.

Але повернення української комісії довелося чекати значно довше. Минув квітень, вже доходив до кінця травень, а така бажана комісія не з’являлася. Лише після того, як табором пронеслася новина, що Італія, яка до того зберігала нейтралітет, оголосила Австро-Угорщині війну, на початку червня ворота Талергофа пропустили дев’ятьох представників галицької інтелігенції на чолі з доктором Іваном Ганкевичем. За цей час дії обер-лейтенанта Чировського призвели до того, що навіть ті, хто спочатку сумнівався, тепер став переконаним прихильником служби у війську, тому вони перестали його цікавити. Особливо Чировський зганяв свою злість на групі студентів, які навідріз відмовилися ставати під прапори цісарського війська.

Становище Австро-Угорщини було незавидне, тому для того, щоб записатися до війська, не обов’язково було ставати перед комісією. Їй передали список тих українців, які зголосилися до війська. Адміністрація табору з цього списку викреслювала тих, кому, на її думку, не можна давати в руки зброю. Таким чином, первісний список став на третину легший.

З каменюхів до війська не потрапили, звісно, отець Лев Саламон, Ілля Залужний, Дмитро Яцун і Семен Кудрик.

Решті наказали чекати призову. З цим українська комісія поїхала.

До того монолітна спільнота якось одразу поділилася на дві групи: «ми» і «вони». Конфліктів між ними не виникало, але групувалися в’язні вже у компанії «за інтересами».

Спочатку думалося, що чекати доведеться довго, як завжди буває у таких випадках, враховуючи бюрократичну тяганину австрійських чиновників. Але вже наступного дня зранку усіх мобілізованих відділили від загальної маси, нагодували більш-менш нормальною їжею, відвели у загороджений загін, де звичайно тримають коней панів офіцерів, і… наказали чекати.

Вже не в’язні, але ще не солдати, опустилися на землю. Чекати то чекати. Теодор Засмужний сидів, опершись на спину Михайла Березовця, і думав про те, що чекає на нього цього разу. Те, що їх везуть не на курорт, всі зрозуміли одразу. З розповідей полонених російських солдатів галичани дізналися про всі принади військової служби на війні. Але кожен також знав, що гірше, ніж тут, бути не може.

Знали вони, куди їх відправляють. Найближчий від Талергофа фронт був Італійський, та й командування не ризикнуло відправити неблагонадійних галичан на російський фронт: австрійці досі були певні, що в Талергофі сидять по заслузі.

Теодор заплющив очі. Він підставив обличчя теплому альпійському сонцю. Боже, як добре відчувати себе вільним!

Він розплющив очі від того, що почув перед собою якусь розмову. Повз огорожу загону йшли розмовляючи два австрійських офіцери, не з адміністрації табору, а саме військові. Обличчя одного з них Теодорові здалося знайомим. Він напружив пам’ять. Ні, він все-таки десь бачив це вольове обличчя, ці хвацько закручені вуса, але де… На офіцерах була звичайна польова піхотна форма, але щось у рухах офіцера здалося Засмужному незвичним. Ну, звичайно ж! Офіцер йшов дещо перевалюючись, як звичайно ходять кавалеристи.

Неймовірна думка, але якщо це…

– Гер обер-лейтенант! – зірвався з землі Теодор, від чого Михайло Березовець, втративши опору, розлігся на землі.

Але Засмужний на це не зважав. Він зауважив, що офіцери ніяк не відреагували на його слова, тому повторив ще раз:

– Гер обер-лейтенант фон Шлосман!

Офіцери різко зупинилися, із здивуванням подивилися на худого зарослого в’язня, що стояв за загорожею. Один з офіцерів підійшов до загону. Лише тепер Теодор помітив, що Шлосман став гауптманом.

Обидва мовчали. Засмужний не став називати себе, впізнає, то добре, ні – значить не судилося, а