Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

зумів втримати оборону, не відступивши при цьому ні на крок. Численні атаки росіян розбилися об редути австрійців. Це дало змогу командуванню вивести з Перемишля основну частину мирного населення. У прифронтовому місті залишилися лише ті, хто не міг чи не хотів виїжджати.

Бажаючи ліквідувати небезпечну бородавку Перемишльського виступу, 9 жовтня об’єднані армії Австро-Угорщини та Німеччини вийшли до річки Вісли, в районі Сандомиру, де росіяни на той час вже встигли закріпитися. Зустрівши серйозний опір з боку російських армій, на допомогу німецько-австрійським частинам було направлено військову групу генерала Августа фон Макензена.

10 жовтня почалася переправа російської армії через Віслу та закріплення західніше Варшави. Внаслідок цього розпочалися тяжкі та кровопролитні бої під Варшавою. Австрійські війська були відбиті від столиці Польщі. Також росіяни змогли втримати за собою Козеніцький військовий плацдарм.

Починаючи з 18 жовтня російські військові сили перейшли в наступ. Склалася загроза оточення німецької армії, тому німецький генерал Гіндербург приймає рішення про негайний відхід германських частин.

Втративши підтримку Німеччини, австрійські війська відступили. Генерал Радко-Дмитрієв потрапив в опалу і був замінений Селівановим, який розгорнув наступ, і вже 21 жовтня російські війська взяли Перемишль в кільце. У самому місті опинилися 140 тисяч австро-угорських солдатів.

Серед оточених був і Іван Засмужний.

Комендант Герман Кусманек фон Бургнойштедтен, що прийняв під своє командування усі частини, застосував своєрідну карусель: тиждень в одному з тридцяти трьох фортів навколо Перемишля – і два тижні відпочинку у самому місті (якщо, звичайно, залишився живий).

А потім настала зима. Морози одразу заморозили усіляке бажання росіян наступати, тим більше, що Селіванов не мав у своєму розпорядженні облогових гармат, і війна дійсно стала окопною. Бувало, що за тиждень на позиції міг пролунати лише один випадковий постріл.

Непідготовлені до тривалої зимової оборони, австрійські війська мерзли. Крім того, катастрофічно швидко зменшувалися запаси продовольства, і Кусманеку коштувало великих зусиль стримати мародерство і дезертирство. Але скоро все заспокоїлося, і виявилося, що жити, врешті, можна і в обложеному місті.

Вкотре повертаючись до казарм, Іван Засмужний йшов у неправильній колоні таких же, як і він, піхотинців. Він уже знав це місто назубок, не гірше корінного жителя. Сьогодні був святий вечір, і він був радий від того, що вечеряти пощастило в більш-менш теплій казармі, а не у бетонному форту, який хоч і рятував від російських куль і снарядів, все ж був не таким затишним.

Поблизу встановленого ще задовго до війни на роздоріжжі вказівника Іван побачив широку фігуру якогось офіцера, що намагався прочитати на пронизливому вітрі якусь мапу. Це йому не дуже вдавалося – вітер переходив у хурделицю.

– Генерал Кусманек, – штовхнув Засмужного Максим Дудок.

Сам він був з Потелича, тому вважав Перемишль майже своїм, хоч до міста було досить-таки багато.

Іван вперше бачив генерала так близько, хоч про нього серед вояків ходили найрізноманітніші чутки, і недаремно його прозвали Левом Перемишля. Всі були певні, що генерал міста не здасть.

Не судилося. Довгоочікуваний наступ австрійських військ по деблокації міста спочатку увесь час переносився, а потім виявилося, що його взагалі не буде. Для того, щоб наступ на Перемишль закінчився успіхом, потрібно було зняти з інших фронтів додаткові війська, а цього начальник штабу Франц Конрад фон Гетцендорф зробити не міг. Ситуація для Відня на фронтах війни складалася не найкращим чином.

Коли ж сподівання на деблокування ззовні виявилися даремними, генерал фон Кусманек вирішив прорвати блокаду зсередини. 18 березня він сконцентрував на західній околиці майже стотисячне військо. Інші солдати прикривали основне військо з тилу.

Уже з самого початку наступу стало зрозуміло, що легкої перемоги не буде. Кусманек вдарив туди, де у росіян були найсильніші позиції, і хоч першого дня австрійцям і вдалося захопити ворожі окопи, їх зустрів потужний оборонний вогонь з другого ешелону.

Атака сама собою захлинулася. Вже на ранок наступного дня стало генералам зрозуміло, що більше наступу не буде, тому, не чекаючи, коли ворог почне атакувати, щоб відбити здані позиції, командування під покровом ночі спішно відвело військо назад у місто.

Тепер перед обложеними залишилося лише два виходи: здатися на милість ворога або загинути чи померти голодною смертю. Зваживши всі за і проти, генерал фон Кусманек взяв на себе відповідальність і віддав наказ здатися.

Правда, декілька днів перед тим, як до російських окопів були відправлені парламентарі, по тих самих окопах міські гармати випустили останні снаряди, після чого з них зняли усі замки. Залишки їжі були роздані солдатам, документація знищена.

І лише тоді гарнізон Перемишля підняв білий прапор.

Так 23 березня 1915 року закінчилася 138-денна оборона Перемишля. У полон здалися 116 тисяч австрійців, 9 генералів на чолі з Германом фон Кусманеком.

Серед полонених був й Іван Засмужний. Його шлях лежав у Подільську губернію Російської імперії.

Українська комісія

На самий Великдень Теодора Засмужного «виписали» з лікарняного барака. Йому пощастило серед небагатьох інших залишитися живим, а не опинитися на кладовищі під соснами. Вже вкотре від Теодора залишився лише обтягнутий блідою шкірою скелет, що міг лише пересуватися, і то недовго. Сил на щось більше зовсім не залишилося.

Пролежавши серед тифозних хворих два місяці, Теодор вийшов за двері і зупинився. Його зустріло лагідне весняне сонце, яке, незважаючи на жодні негаразди на землі, посилало на неї свої теплі промені. Теодор підставив під них своє змарніле обличчя, так і стояв нерухомий із заплющеними від задоволення очима.

Він, звичайно, не помітив, як перед ним нізвідки виник невеликого зросту, на вигляд грубий, кремезний чоловік, що заплив жиром, з широким обличчям, рудою борідкою й такими ж вусами, з товстим носом, на якому висіло велике пенсне.

– Ти чого стоїш стовпом? – грізно запитав він.

Теодор стрепенувся. І не через цей крик. За сім місяців ув’язнення він встиг звикнути до такого тону наглядачів. Дивним було те, що обер-лейтенант австрійської армії звернувся до нього його рідною мовою.

– Хто такий? – допитувався офіцер.

– Теодор Засмужний, – відповів.

– Чого стоїш і не працюєш?

– Пробачте, пане обер-лейтенант! Я два місяці хворів тифом.

– Отже, відпочив, – зробив висновок офіцер. – Марш до всіх! Розпустили тут вас!

Чудово знаючи тутешні порядки, Засмужний як міг заспішив до групи в’язнів, що розчищали ділянку за бараком.

Хоч була неділя і не просто неділя, а Великодня, на горе ув’язненим їх заставили працювати й у цей день. А оскільки «у собак немає спасителя», як виразився недавно Тимчук, то й святкувати їм нічого.

Його впізнали. Назустріч йому направився Лев Саламон. Він зупинився перед Теодором і обняв.

– Ну і слава Богу! –