Жюль Верн - 20 000 льє під водою

повторюю, не маючи пороху, я скористався стиснутим повітрям, яким мене постачають у необмеженій кількості насоси. «Наутілуса».

— Але нагнічене повітря швидко витрачається.

— Ну то й що ж! Хіба не при мені резервуар Рукейроля? Адже на випадок нестачі він виручить мене. Досить лише повернути кран! Утім, ви самі побачите, пане Аронаксе, що підводні мисливці ощадливо витрачають і кисень і кулі.

— Усе-таки мені здається, що в напівтемряві, яка панує на дні моря, і при надзвичайній щільності рідкого середовища рушничні кулі не потрапляють у ціль на великій відстані і не можуть бути смертоносними.

— Навпаки, пане! Кожен постріл із такої рушниці несе смерть.

І як би легко не була поранена тварина, вона падає, як уражена блискавкою.

— Чому ж?

— Тому що ці рушниці заряджені не звичайними кулями, а снарядом, винайденим австрійським хіміком Леціброком. У мене є чималий запас таких снарядів. Ці скляні капсули, вміщені в сталеву оболонку з важким свинцевим дном, — справжні лейденські банки в мініатюрі! Вони містять у собі електричний заряд високої напруги. При найлегшому поштовху вони розряджаються, і тварина, якою б могутньою вона не була, падає замертво. Додам, що ці капсули не більше дробу помер чотири і що обойма рушниці містить не менше десяти зарядів.

— Здаюся! — відповів я, устаючи з-за столу. — Мені залишається тільки взяти рушницю. Одне слово, куди ви, капітане, туди і я!

Капітан Немо повів мене на корму «Наутілуса». Проходячи повз каюту Неда і Конселя, я гукнув їх, і вони негайно ж приєдналися до нас.

Потім ми усі ввійшли в камеру поруч із машинним відділенням, де нам належало спорядитися у водонепроникні костюми для майбутньої підводної прогулянки.

Розділ шістнадцятий
ПРОГУЛЯНКА ПІДВОДНОЮ РІВНИНОЮ

Камера слугувала одночасно й арсеналом і гардеробною «Наутілуса». На стінах для аматорів прогулянок висіло близько дюжини скафандрів.

Побачивши скафандри, Нед Ленд висловив явне небажання в них влазити.

— Послухай, Неде, — сказав я, — адже ліси на острові Креспо — підводні ліси!

— Нехай так, — відповів обманутий у своїх сподіваннях гарпунер, зрозумівши, що його мрії про свіжу яловичину розсипаються вщент. — А ви, пане Аронаксе, невже ви цю штуковину начепите на себе?

— Доведеться, Неде!

— Як вам завгодно! — сказав гарпунер, знизавши плечима. — Що ж до мене, зі своєї волі я в неї не влізу, хіба що мимоволі доведеться!

— Вас ніхто не неволить, пане Нед, — зауважив капітан Немо.

— А Консель ризикне прогулятися? — запитав Нед.

— Куди пан професор, туди і я, — відповів Консель.

На поклик капітана прийшли два матроси і допомогли нам одягтися у важкі непромокальні скафандри, скроєні з цільних шматків гуми. Водолазна апаратура, розрахована на високий тиск, нагадувала броню середньовічного лицаря, але відрізнялася від неї своєю еластичністю. Скафандр складався з головного шолома, куртки, штанів і чобіт на товстій свинцевій підошві. Тканина куртки підтримувалася зсередини подобою кіраси з мідних пластинок, що захищала груди від тиску води і дозволяла вільно дихати; рукава куртки закінчувалися м’якими рукавичками, що не заважали рухатися пальцям.

Ці удосконалені скафандри були набагато кращі від винайдених у XVIII столітті лат з коркового дерева, камзолів без рукавів, різних морських підводних одіянь — «скринь» та іншого, так високо у свій час звеличеного.

Капітан Немо та ще богатирської постави матрос із команди «Наутілуса», Консель і я швидко одяглися у скафандри. Залишалося тільки насунути на голову металевий шолом. Але, перш ніж зробити цю операцію, я попросив у капітана дозволу оглянути наші рушниці.

Мені подали звичайну рушницю, сталевий приклад якої, порожній усередині, був трохи більший, ніж у вогнепальній зброї. Приклад служив резервуаром для стиснутого повітря, що уривалося в дуло, як тільки спущений курок відкривав клапан резервуара. В обоймі містилося штук двадцять електричних куль, що особливою пружиною механічно вставлялися в дуло. Після кожного пострілу рушниця автоматично заряджалася.

— Капітане Немо, — сказав я, — рушниця ваша чудова і притому надзвичайно простої конструкції. Мені не терпиться випробувати її на ділі. Але яким способом ми опустимося на дно?

— У дану хвилину, пане професоре, «Наутілус» стоїть на мілині, на глибині десяти метрів, і ми можемо вийти назовні.

— Але як же ми вийдемо?

— А от побачите!

І капітан Немо надяг на голову шолом. Консель і я зробили те саме, причому канадець іронічно побажав нам «удалого полювання». Комір куртки мав мідне кільце із гвинтовою нарізкою, на яку нагвинчувався кулястий металевий шолом. Крізь три товсті оглядові стекла в шоломі можна було, повертаючи голову, дивитися увсібіч. Відкривши кран апарата Рукейроля, що висів на спині, я причепив до пояса лампу Румкорфа і взяв у руки рушницю.

Важкий скафандр і особливо підбиті свинцем чоботи буквально прицурували мене до підлоги: