Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

Вивантажувалися ввечері. Дійшли сливи.

— Та нащо лебідка? Вручну все викидаємо, швидше буде, — вирішив на власному прикладі надихнути нас Палич. Але встигнув кинути на борт вантажівки ящиків п’ять, перш ніж згадав, що йому ще треба до митника. До того самого? На якого списали «накладні витрати»?

Вручну виходило дійсно швидше, тільки спина боліла. Обидва трюми розвантажили години за чотири. Палич затримався «на митниці» ледь не до ранку.

— Агов, бородатий! Прийми кінець, досить дрихнути! — гукнули мені з води.

Грубо гукнули, але битися я не поліз. Навпаки. Обійматися. Отже ж, життя кораблядське! Стільки років не бачилися, щоб зустрітися у Геленджику якомусь! Повний пароплав рідних мармиз, а на містку — Станіслав Юрійович власною персоною. Ось вже Папа так Папа був у мене на «Залізяці» — середньому риболовецькому траулері «Железняков» тобто. Це я ще в Керчі, в Індійському океані точніше, ловами лангустів на банці «Сайде-Майя» балувався під його керівництвом. Оце — Мастер! З двох реверсів першим бортом до причалу вліз, посунувши нас у другий ряд.

— Давно загоряєте? — питає.

Вони тарілками, була така тема, звичайні супові тарілки судновими партіями, на Батумі вантажитися повинні були, а нам ще попутного вантажу на Херсон чекати треба.

Ось вже на що не сподівався… І яким це вітром Юрійовича на лушпайку на кшталт нашої з його дипломом КДП занесло?

— Перебудовним, мать його так, вітром, Пашко. Ти в якому році з Керчі втік? Дуже навіть вчасно. Пішло псові під хвіст усе наше океанічне риболовство. Є в Києві думка на Печерську, що риба Україні не треба, сало давай. Половина флоту по Пальмасах та Конакрі гниє, повернути нема за що. Ми з Нігерії ледве вирвалися. Пароплави чорним людям на пограбування кинули. Двоє наших від малярії дійшли… Отож більше я в такі іграшки не граюся. Добре, подумали тут з хлопцями, скинулися і ПТС придбали. Ти ж пам’ятаєш, я бюрократом один рік у Рибакколгоспспілці сидів? Бюрократи — вони не те, що моряки, пропасти одне одному не дають. Продали судно по залишковій вартості.

Це він вже потім у кают-компанії своїй нам у жилетки поплакався.

— Агов, Юрчику! Зобрази чого-небудь, досить ковбасу морожену тріскати, — сказав він у камбузне віконце.

— Знову на обіді мене підсиджував? — жартома вичитував він кухарчуку, поки той, підморгнувши мені, нарізав ковбасу й сир зі швидкістю шулера-картяра. Кулінарне шоу, а не камбуз. Юрійович славився тим, що таскав свого улюбленого кухарчука Юрчика за собою з пароплава на пароплав, він казав, як запоруку від гастриту.

— Юрійовичу, ти вибач, що цікавлюся, — почав щось вже мені знайоме капітан Олег.

— Одружений? І як? Двоє? А в мене все сторчма через бабу пішло… Після вчорашньої телефонної розмови з цією «бабою» я прослухував цю арію на біс вже трохи інакше. Але диви як — слово в слово! Потім заговорили на професійні теми, про остійливість ПТСів. Речі мені мало зрозумілі, і я занудьгував. Воно і їжаку ясно, що чим більший вантаж знизу, біля кіля, тим судно остійливіше, як іван-покиван. А якщо перевантажити згори, на палубі, можна й перекинутися. Та як це рахувати — нехай у капітанів голова болить. Вони в школу ходили. Добре, що, до слова, з’ясувалося про гастрит, і Палич погнав мене до своєї каюти, щоб приніс Юрійовичу якісь болгарські пігулки з його аптечки. Та не згадаю назви. Зелена з жовтим коробка. Ледь знайшов, стільки там було тих пігулок. Не капітанська каюта, а лазарет якийсь.

— А щодо перевантаження, Олеже Павловичу, марно переймаєшся. Я в себе з трюмів усе рефустаткування й термоізоляцію в ремонті викинув — тонни три баласту позбувся. І водяний танк на дві тонни згори над рубкою, на спардеці зварив. І рахував остійливість — до критичної ще далеко. ПТСи — морехідні коники, запас великий закладено, — сказав наостанок Юрійович і вибачився. Саме завантаження починалося, капітан має бути на палубі й тальманити, поки хлопці горбатяться. Юрійовичу хлопці тарілки вантажили лебідкою. Дрібничка, а приємно. І розтирок від попереку потім не треба.

— Заздрю Славкові, — сказав Палич. — Диплом капітана далекого плавання. Власний пароплав…

Коли у Форміо, в Італії, рибмайстер намагався зажати презент від фірми, якій ми шийку лангуста привезли, Юрійович у наказовому порядку розподілив усе вино й цигарки між командою порівну, а рибмайстра залишив взагалі ні з чим. З педагогічною метою. Сам не знаю, чому воно згадалося. Мабуть, у будь-якої хвороби, навіть у помполітської, є інкубаційний період. І в мене він закінчився.

Завжди винні у всьому баби. Ні, не телефонна дружина, і не та іллічівська дамочка, яка пригріла нашого Мастера — безхатька в проміжку від Маріуполя до Херсона і яку мені довелося випроваджувати з судна в Херсоні, бо Палич ганебно сховався і боявся поткнутися на пароплав, коли вона приїхала автобусом з Одеси, і не та геленджицька «митниця» з ax-якими-ногами, від якої поки ніхто не ховався, а, навпаки, запрошував на судно. Але винна в усьому Кукла, яка за своїм звичаєм загуляла відхід.

Я всі шхери в порту дослідив, поки Скользький клеїв дурня перед прикордонниками, перш ніж знайшов її. Вона, правда, вже й сама поверталася. Побачила мене позаду, зупинилася, чекає. І подивилась ще так на мене: ну що ти там, ти йдеш, чи як? Наче це її за мною посилали. Я від такого сам загавкав. Йду, лаю її, Бургас їй пригадую, і що нема на її нахабну морду Горбатова. А тут і Скользький з дурнуватою міною:

— Хто це тобі про Бургас розповідав? — питає. — Я ж на «дев’яносто