Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

столу ніколи, аж дивно. Підсиджуй капітана, кому не ліньки. Святим духом і кавою тримався, мабуть…

Коротше кажучи, коли вже в місті, на іншому березі бухти, Палич поцікавився, як я ставлюся до мале-е-есенького курчати табака он в тій кафешці біля портнагляду, я сказав:

— Ну, чому ж саме малесенького?

Ні, не тільки святим духом харчувався капітан Палич. Над курчам розімлів:

— Міняти треба кухаря. Як би його так зняти з рейсу… Прикордонників попросити, чи що?

— Ну як ти не розумієш. Толик — людина Семена. Просто так я його не можу списати.

Ось так, Химко. Андрюха — людина митниці. Толик — людина судновласника. А я ж тоді чия? Палича, мабуть. Не дарма ж курчатами мене вигодовують, поки народ там з Толиком через амбразуру перестрілюється. Але промовчав. Є в мене така шкідлива властивість. Мовчу. А люди вирішують, що або дурень, або погодився. По затоці бадьоро бігали яхти. По набережній манірно виписували жінки. Від мангала йшли життєствердні пахощі шашлику. Шелестіло листя на деревах. Чигикали й цвірінькали птахи. І в повітрі не було війни. І життя було чарівне, як перший день після піврічного рейсу кудись під Кергелен.

— Дивись-дивись, ах який заєць! Та не за столиком, офіціантка. Он, реве чомусь в куточку. Це хто ж такі ноги образив? Негідник, негідник… — Ось за що мені життя моряка подобається. Прийшов з моря — начебто все заново. І від тривалості рейсу, маю тобі сказати, це зовсім не залежить, — знову вирішив продемонструвати звої здібності телепата Палич. Він навіть вирішив розв’язати свій антиалкогольний вузол. — Я в Жданові на агловозі, матросом ще, працював. Рейси, як у трамваї. Жданов-Керч. Жданов-Керч. І все одно чи не кожного рейсу Дядя команду з ресторану «Гірник» ледь не силою витягував. Люди на агловозах, звісно, добірні збираються. Штрафна лінія Азовського пароплавства. За візу вже ніхто не дрижить… А я і не знав раніше, що «махновці» своїх Пап Дядями дражнять.

— І трапився мені Дядею пердун старий, герой соцпраці. На підміну на наш пароплав прийшов. Зловив з бабою на трапі. «Жаров, ви на флоті — випадкова людина», — каже.

— Та ти що, Дядю! У мене братан, і вся інша рідня, хто у портофлоті, хто в пароплавстві. З третього класу усі канікули — на братовому буксирі… — І уяви собі, тесть мені трапився — теж капітан. Навіть весілля доччине в Японії на ремонті прогуляв. Зустріне ПТС наш в морі, мабуть, без вагань переїде лісовозом своїм і навіть до вахтового журналу не запише. Я тебе не дуже навантажую, ні?

Я хитнув головою — та, звісно, ні.

— Ну ось, повертається тесть з рейсу, ми вісім місяців вже живемо. І вгадай хто. Той самий пердун соцпраці? Та ні, брешу. Але капітани — не матроси, незнайомців між ними нема. Щось там мій герой соцпраці такого про мене йому розказав, що мені в пароплавстві після цього зовсім нічого робити стало. Поїхали на Чукотку…

Добре, що ми їхали значно південніше.

— А в Одесі, коли на літак її саджав, знав уже, що не повернусь. А їй — звісно, заєць, як домовлялися. Через тиждень на Чукотку повертаємось. Квитки не здавай. А сам знаю вже, що в Горбатова залишаюся. Думаю про себе: «Ну й покидьок…». Ха. І ручкою, ніжненько так до виходу її підштовхую. Потім, коли вже вона полетіла, тещі подзвонив, скандал їй закотив. Як же так, ми ж разом домовлялися. Її ж і зробив кругом винною…

Палич підкурив.

— Слухай, не зробиш мені по дружбі одне діло? Подзвони, набреши їй чого-небудь. Ну, мене навіщось шукаєш. Чим вона там диха. Вона з місяць тому в Маріуполь вже повернутися повинна була. Он будки телефонні міжміські через дорогу. Я поки замовлю ще чогось. Не заперечуєш?

Черга біля будки була довжиною милі півтори. Коли я, впрілий, вийшов з кабінки, вже було замовлено по шашлику, шампанське і… «ах яка» офіціантка вже не рюмсала в кутку: сиділа бочком за нашим столиком.

— Так що давайте. Чекаємо в гості. Та й сину, мабуть, цікаво по пароплаву полазити буде. Ну, значить, іншим разом. Ми до Геленджика тепер часто заходитимемо, чує моє серце. І не треба плакати. Красивим жінкам не можна плакати.

Офіціантка випорхнула при моїй появі і стала курсувати між шинквасом і нашим столиком, заставляючи його тарілками до стану перевантаженого автомобілями грузинського сейнера: останні тарілки вже звисали за краї столу.

— Хороший у вас друг, — прошепотіла мені в один з рейсів з вантажем бутебродів з червоною ікрою.

— Що за гульня? — спитав я, оглядаючи негабаритні тарілки. — Здавалося, що зараз хитне, і…

— Є причина. Сьогодні рівно рік.

І все. Результатами мого впрівання в телефонній будці Палич за весь вечір так і не поцікавився. А марно.

— Знаєш, чому ревіла? Не хотіла розповідати, все одно, мовляв, ніхто її горю не зарадить. А горя-то… Син розбив лобове скло на іномарці господаря. Двісті баксів горя всього-то. Подивись, як сяє! Так що гульня за рахунок закладу. Ти зайвого не надкусюй. Як би вона ще в мінус не пішла після такої гостинності. Краще завтра ще раз навідаємось на каву.

І тут я не витримав і почав переставляти надлишок тарілок на палубу.

— Не зважайте. Це моряцьке, — пояснив Палич ошелешеним «ах яким» ногам.

На пароплав поверталися пішки довкола затоки.

— Гроші? Ну, спишемо на накладні витрати. Митників зажерливих поїти можна, а безкорисливо жінці допомогти — ні? Чи ми не джентльмени?