Галина Василівна Москалець - Діти

ці збориська, схожі на відьомські, але деколи вона навіть сиділа разом з цими бабусями, прислухалася до розмови.

Потім все охочіше йшла з Дмитром з цієї сумної задушливої квартирки. Одноманітні балачки, тоскні обличчя бабусь і Магдалини, котра потроху перетворювалась в таку саму бабусю, стали її пригнічувати. Марія з жахом помічала, що час, який досі стояв на місці, почав знову рухатися, що те коротке сп’яніння, єдине за стільки років самотнього скніння, невблаганно переходить в тяжке похмілля.

І вона відчайдушно стала чіплятися за будь-яку нагоду, котра бодай ненадовго відвернула б неминуче спустошення.

Дмитро був невловимий, рухливий, незрозумілий. Вона почувала до нього то суто жіночу вдячність, то лють. Він ніколи не належав їй повністю, і Марія не знала, з якого боку сподіватись біди. Хлопчача непостійність, легковажність, котрі спочатку так її вабили, стали дратувати. Марія добре бачила, що зістаріється набагато швидше, ніж Дмитро подорослішає. Їй треба було змиритись з цим.

Дмитро добре заробляв, і вони стали все частіше заходити в ресторан. Там завжди зустрічалися з приятелями Дмитра, котрі вважали своїм обов’язком сідати за їхній стіл, пити й запрошувати Марію до танцю. Вона йшла, щоб не образити котрогось з цих типів, почувала себе мученицею в їхніх цупких обіймах, задихалась від п’яного перегару. Очі їй різало світло, вуха — музика.

Вона сідала, благально дивилась на Дмитра, шукаючи в нього захисту, але ця добра душа, п’яно усміхаючись, витала десь далеко.

Поступово й Марії туманилось в голові. Вона м’якла, ніби віск, і вже не думала про те, як осудливо дивитиметься Магдалина, коли вона повернеться додому опівночі, як нелегко буде потім відіслати Дмитра до когось з друзів і як прокидатиметься вона вранці, вкрай розбита і нещасна, а найбільше налякана тим, що чекає її далі, далі, далі…

А далі настала цілком логічна розв’язка, котра звільнила її від необхідності щоранку каятись.

Марія була з Дмитром в ресторані. Зрештою, кожна несамотня дівчина може піти з кавалером в ресторан. Дмитра, наприклад, дуже дивувало, коли вона відмовлялась: «Як? То ж мої гроші! Посидимо, вип’ємо… Краще, ніж по лісу лазити…» Щоб не чути цих слів, Марія зітхала і йшла.

Цього вечора вона забагато випила, і їй стало трохи недобре. Поруч неї сидів ще один Дмитрів приятель і силкувався сказати щось розумне на тему міжнародного становища. Марія слухала уважно, хоч ніяк не могла вловити суті, бо з другого боку Дмитро вперше підмовляв її випити ще.

Тож вона сиділа і час від часу сміялась коротким п’яненьким смішком.

Їй трапилось глянути поперед себе й завважити біля естради давніх знайомих: Леночку з чоловіком і Юру з павою, одягненою згідно останньої моди. Від них віяло справжнім аристократизмом. Вони напевно вели дуже серйозну розмову, повну іронії й витонченості. Дами раз у раз пригублювали шампанське, кавалери делікатно їм прислуговували. І коли вони іноді вставали, щоб потанцювати, всі звертали увагу на елегантні пари. А вони обдаровували чернь посмішками, як принци й принцеси.

Сусід Марії прицмокнув від захвату:

— Во, дєвочки! Шик!..

— Ха-ха! Не для пса ковбаса! — реготнув Дмитро.

— Офіціант! — щосили гаркнув сусід, аж всі пообертались.

В ту ж мить Марію помітила Леночка. Очі її здивовано розширились, і вона сказала щось своїм компаньйонам.

Чотири пари очей одразу вп’ялись у нещасну Марію, і та поволі стала червоніти від сорому, усвідомлюючи ганебність своєї поведінки, і якби навіть Дмитро пішов зараз і набив їм морди, вона сприйняла б це тільки за хамство, не більше.

Марія низько опустила голову. У неї не було іншого виходу, як провалитись крізь землю або, надриваючи горло, кричати, доки всі не поглухнуть і не втечуть з цієї забігайлівки, з цього вертепу, де немає нічого, крім п’яного чванства і тупості.

— Господи… — прошепотіла вона. — Доки це буде…

Горло їй пересохло, звідкись знизу підкочувалась нестерпна нудота. Марія затулила рукою рота і, похитуючись, побігла до виходу. Швейцар відчинив перед нею важкі скляні двері, і вона вислизнула надвір.

Нудота пройшла раптово, але від болю розколювалась голова. Дмитро її наздогнав уже в парку, зловив руку і, заплітаючи язиком, обурено вигукнув:

— Ти що, здуріла? Я стільки набрав усього!

— Відчепись! — тупнула ногою Марія. — 3 мене досить.

Крик на нього вплинув, і Дмитро пробурчав:

— Так добре було… Музика… Тобі що, погано?

Марія обхопила руками дерево і нестямно викрикнула:

— Я не люблю тебе!.. Забирайся геть! Я тебе бачити не хочу…

Дмитро перелякано дивився на неї.

— Здуріла, бігме, здуріла… Та ти до дідька п’яна!

Марія одірвалась нарешті від дерева і пішла сама, не знаючи куди, розставивши