Рут Хоган - Хранитель забутих речей

— Здрастуйте! — сказала вона. — Лора тут мешкає?

Саншайн думала, як буде поводитися ця жінка.

— Так, але вона заховалася.

Жінку, здавалося, це зовсім не здивувало.

— Я Сара, — відрекомендувалася вона. — Давня подруга Лори.

Саншайн простягла їй руку:

— Я Саншайн, нова подруга Лори.

— На мою думку, Лорі пощастило мати таку подругу, — відповіла жінка.

Саншайн ця жінка сподобалася.

— Ви теж збираєтеся кричати крізь отвір для пошти? — запитала вона.

Сара замислилась на мить:

— Спершу я, мабуть, спробую подзвонити.

Саншайн зголодніла. Не схоже, що сьогодні її нагодують у Падуї.

— Щасти вам, — побажала вона Сарі, перш аніж повернутися додому.

Фредді й Лора досі тремтіли в коморі, напружено вслухаючись, чи хтось залишився біля вхідних дверей. Дзвоник знову задзеленчав. Один раз, потім ввічлива пауза. Лора відступила до солонини.

— Піди глянь, хто там, — благала вона Фредді. — Будь ласка.

Фредді заспокоївся. Каючись, що так кепсько повівся з Фелісіті, він хотів допомогти бодай Лорі.

Фредді відчинив двері привабливій брюнетці середніх років. Вона приємно усміхнулась і енергійно потисла йому руку.

— Добридень! Можу я побачити Лору?

Фредді відступив, щоб дати їй пройти:

— Ви можете її побачити, якщо вдасться витягнути її з комори.

На звук Сариного голосу Лора поквапилася вийти в коридор, щоб її зустріти.

Сара подивилася на них двох і підморгнула Лорі.

— Ховатися в коморі. Уперше чую такий евфемізм!

— Немає шансів! — автоматично відповів Фредді, для Лори це прозвучало, мов удар грому.

Сара побачила саму суть, як завжди. Вона взяла Лору за руку.

— Чому б тобі не зробити чашечку чаю? До речі, твоє волосся виглядає просто шикарно.

Сара Трувей — першокласний адвокат із зірковою кар’єрою, чудова мати двох непосидючих хлоп’ят і дружина м’язистого та стрункого архітектора. А ще у Сари відкрився несподіваний талант до йодлю,[48] що принесло їй шалений успіх за роль Марії у шкільній постановці «Звуків музики». Вони з Лорою познайомилися в школі і залишилися близькими подругами на все життя.

Ні, вони не жили поруч та й зустрічалися нечасто, бувало, не частіше, ніж двічі-тричі на рік. Але зв’язок між ними, що сформувався ще в дитинстві й загартувався перемогами і поразками, через які вони пройшли разом, залишався настільки міцним, наскільки це можливо.

Сара була дружкою на весіллі яскравої, осяйної, безстрашної молодої Лори, потім підтримувала її в часи невдалого шлюбу, сумнівів у своїх силах, але вона ніколи не губила надії побачити Лору щасливою, переможницею.

— Святий Боже, що ти тут робиш? — запитала Лора, ставлячи чайник на піч.

— Ну, шість дуже п’яних і практично нерозбірливих повідомлень, які ти залишила на мій автовідповідач сьогодні вночі, потребують пояснень.

— О Боже! Я справді тобі телефонувала? — Лора затулила обличчя руками.

— Шість разів! А тепер я хочу почути деталі. Кожну огидну подробицю. Я думаю, що ми почнемо з «бідолашного Ґрегема». Хто, чорт забирай, цей «бідолашний Ґрегем»?

Лора розповіла Сарі майже все. Починаючи з сукні, яка досі стриміла з кошика для сміття, і закінчуючи пиятикою з двома пляшками «Просеко» біля каміна. Решта ночі, включно з телефонними дзвінками, випарувалася з її пам’яті під дією алкоголю.

— Бідолашний Ґрегем, — тепер щиро погодилася Сара. — Навіщо ти зголосилася на побачення з ним? Це по-перше.

Лора зніяковіла:

— Я не знаю. Можливо, тому що він запросив. А більше ніхто не запрошував. Він завжди здавався дуже милим. Принаймні я не бачила в ньому нічого огидного.

Сара похитала головою:

— Нічого огидного — це ще не добре.

Лора зітхнула. Якби вона тільки могла не думати про того, про кого думати не слід. Вона знову закрила обличчя руками.

— Чорт забирай того клятого садівника! — вголос вилаялася вона перед тим, як устигла зупинитися.

— Кого-кого?

Лора сумно усміхнулася:

— Та