Адальберт Штіфтер - Вітіко

підвівся літній чоловік, який мав шпакувате волосся, сині очі, червонясте обличчя і був у бурому оксамитовому вбранні. Він вигукнув:

— Я Зната, син Таса! — В залі залунав схвальний гомін, а потім Зната казав уже далі: — Якщо ми не обираємо Владислава, сина нашого ясновельможного князя Собеслава, як наступника свого батька, я пропоную іншого Владислава, сина мудрого і лагідного князя Владислава, онука короля Вратислава, небожа нинішнього князя Собеслава. Це син чоловіка, який усі шістнадцять років свого панування завжди був тільки добрий, доброхіть відступив князівський престол своєму брату Борживою, а на смертному одрі дав нам доброго князя Собеслава, що тепер і сам на Божій дорозі. Цей юнак веселий і приязний, як і батько, спілкується з нашими родичами і буде виконувати наші справедливі вимоги.

— Так-так, — гукали голоси. — Так-так! — гукали ще численніші голоси і знявся схвальний гомін. Коли він ущух, підвівся Славибор:

— Думаю, ми не повинні забувати й про Вратислава з Брюнна, слід справедливо й докладно перевірили його права і риси.

— Авжеж, слід перевірити їх! — гукнув чийсь голос.

— Так-так! — лунали численні голоси.

— Вратислав! — гукали інші голоси, і зала знову схвально загомоніла.

Тепер підвівся Сильвестр, єпископ Празький. Він вийшов на вільний простір, спрямував свої очі на збори, зупинився й заговорив:

— Любі, добрі й шановні! Після Славибора прийшла моя черга говорити. Ви бачите, що моє волосся сиве, а моя спина зігнута. Я промовляю не з радості чи неохоти і не за когось, а як чоловік, обраний верховним духовним пастирем цієї країни, дарма що я не гідний цієї посади і мене ще не освятив архієпископ Майнцький. Я не промовляв на користь юнака, якого прислав нам князь, щоб не здавалося, ніби мене спонукає говорити тільки прихильність до князя. Я промовляю до вас, бо ви християни. В Празі та у Вишеградському замку вже відбувалися з'їзди, а тепер тут сьогодні засідає великий з'їзд, на який з’їхалися майже всі пани Богемії і Моравії. Наш з’їзд у тяжкій ситуації намагається знайти порятунок і обрати князя. Але цей з’їзд не витримує погляду Бога. Наш князь живий і тяжко хворіє у фортеці Гості. Лікарі кажуть, що він помре від цієї хвороби, але той, хто підняв Лазаря і сказав каліці: встань і йди, ще може привести князя до нас і протримати його якийсь час на князівському престолі. Навіть коли на небесах визначено, що князя покличуть до блаженного життя, то й у такому разі князь ще є, і майже всі в цьому залі, скільки сягають мої очі, обрали як майбутнього князя Владислава, сина нашого ясновельможного князя Собеслава, якому німецький король Конрад два роки тому двадцять другого дня місяця травня на з’їзді князів у Бамберґу дав князівську корогву Богемії, і ми обрали наступника на з'їзді представників обох земель у Садскій двадцять дев'ятого червня того самого року. Отже, Владислав, син нашого доброго князя Собеслава, постає як майбутній князь. Ще жерці облудних богів, яких шанували в Греції та Римі, а недавно і в нашій країні, тільки по-іншому, призначали суворі покарання за переступ кривоприсяжництва, і набагато тяжче каратиме за нього справедливий і єдино істинний Бог християн. Але християни дотримуються своїх обітниць не тільки через страх зазнати покарання, а й завдяки вірі. Тож коли рука кривоприсяжника відсихає, або виростає з могили, або коли Бог завдяки дивам і знакам насилає страх на душу кривоприсяжника, він отак лише повідомляє про огиду перед цим наймерзеннішим переступом. Навіть земна перевага, яку ви прагнете мати, вдавшись до кривоприсяги, не дістанеться вам. Об’єднання в несправедливості неміцне, хоч яким міцним видаватиметься зв’язок, бо князь розбрату, що сплів нитки, знову розриває їх, бо ж розірвати їх легко, і зіштовхує між собою окремих членів, бо від несправедливості дуже легко перейти до нової несправедливості; натомість об'єднання в справедливості міцне, хоч яким слабким може видаватися зв'язок, бо ж Господь зв’язав ті нитки, а відступати від справедливості страшно. Той, хто рукою хлопця Давида вбив велетня Голіафа, той, хто через суддю Гедеона заплутав у траві тисячу ворогів, той може через хлопця Владислава, якому ви завчасно присягнули, врятувати цю країну. Це перст Господній привів вас так багато до Садскої і спонукав там скласти присягу. Тому я й кажу і прошу вас із християнським смиренням: пошліть до князя Собеслава і скажіть: ми прийшли до тебе в твоїй тяжкій хворобі порадитися і визнали за слушне, що ми повинні просити Господа дати тобі одужання, а ми, якщо він коли-небудь візьме тебе в царство своє, служитимемо твоєму синові Владиславу як нашому князеві. Отак я кажу і вважаю таку постанову за слушну.

Коли єпископ промовив ці слова, повставали один за одним усі священики, встали абати і низько вклонилися йому, а в деяких частинах зали почувся радісний гомін. Єпископ пішов на своє місце і сів.

Минув якийсь час, люди вже поглядали, хто буде наступним промовцем, і тоді підвівся старий Болеміл:

— Після превелебного єпископа Сильвестра прийшла моя черга. Мої слова, звичайно, будуть марні, бо молодь і багато людей ідуть за своїми примхами, але я промовляю до вас, бо винен перед вами. Я мушу знову почати з давніх часів. Коли правив король Вратислав, теж траплялися суперечки: бувши князем, він часто сварився зі своїм братом Ярославом, тодішнім єпископом Празьким, а ставши королем — зі своїм братом Конрадом із Брно, мав і прикрий конфлікт зі своїм рідним сином Бржетиславом; я, будучи молодим васалом, сам був свідком тієї борні, але ті сварки завжди були розпалені тільки несамовитим підбурюванням, яке буває властиве людям, і залагоджували їх із болем каяття і братерніми та дружніми сльозами, як-от коли лагідний король перед Брно дав за дружину своєму братові Конраду австрійку Гільбурґу. Тоді завжди знали, хто князь, його права ніхто не ставив