Пітер Акройд - Клеркенвельські оповіді

тільки-но зійшов зі сторінок Псалтиря. На ньому був такий одяг, який зазвичай називають мантія, і вона сягала його колін; вона була багряного кольору, а прикрашали її геральдичні лілії, вишиті перлинами. Горностаєве шапку короля було оздоблено золотими літерами, а на ногах у нього були черевики з білої шкіри, що кріпилися срібними ланцюжками до шовкових панчох, що на колінах. Навіть коли з ним привіталися братерським поцілунком, він залишився байдужим. Його мовчання, схоже, вимагало мовчання й від інших, тому церемонія пройшла, як і очікувалося, в абсолютній тиші. Складалося враження, ніби сам час зупинився. Коку Бейтману здавалося, що Річард не молодий, але й не старий, а щось на кшталт однолітка із цим світом. І у вітражі він начебто залишився таким самим; через п'ять століть, через проміжок часу, уявити який не зможе ніхто з нині живих, він усе ще стоятиме на колінах, стриманий і шанобливий.

Коку Бейтману було важко зрозуміти нинішні труднощі короля. Як цей зразок священного порядку може зазнавати бід і змін? Мірошник, як і всі інші, добре знав новину про скрутне становище Річарда. Тільки п'ять днів тому Річард здався на милість Генріха Болінґброка. Слова Генріха вже розійшлися вулицями й тавернами Лондона: «Мілорде, я прийшов раніше, ніж ви очікували, і я скажу вам, чому так сталося. Кажуть, що ви занадто суворо правили своїми людьми, і вони незадово-лені. Якщо Господь буде не проти, я допоможу вам правити краще». Відповідь короля також знали всі: «Якщо це втішить вас, мій справедливий кузене, то втішить і нас»/ Утім, деякі чутки додавали до цієї розмови певні деталі. Річард нібито повернувся до герцога Глостерського і сказав: «Бачу я кінець днів своїх».

Король зовсім не був популярним у Лондоні. Достатньо зазначити, що платформу, на якій перевозили його портрет під час параду на честь літнього сонцестояння, освистали. За два роки до того він видав наказ, аби податок на- вовну й шкіру виплачували впродовж усього життя, а ще — кинув до в'язниці шерифа за те, що той погано виконував свої обов'язки. Ходили також чутки, ніби він мав намір ввести нові податки на купців, аби дістати грошей на військові кампанії в Ірландії та Шотландії. Саме в Ірландії він перебував, коли стався теперішній бунт Генріха на півночі Англії. Король ставав усе більш автократичним. Серед його підданих ширилися чутки про те, що він збудував собі трон у Вестмінстер-Холі, «де він сидів після обіду й до самісінької вечерні, ні з ким не розмовляючи, але не зводячи очей із присутніх. І коли він на когось дивився, той, незалежно від його статків чи положення в суспільстві, мав негайно опуститися на коліна».

Утім, Кок Бейтман неодноразово захищав короля. Натура його була схильною до благоговіння й цікавості, і він багато думав про велич. Саме таке благоговіння переповнювало його, коли він дивився у нічне небо та його сфери, що обертаються. Він став на коліна перед Євсеєвим деревом і почав молитися: Beata viscera Mariae Virginis. Благословенним будь лоно Діви Марії. Quae portaverunt aeterni Patrius Filium. Але тут його відволікла заблудла думка: «Яке виносило Сина Одвічного Отця», — як це лоно Діви могло умістити в собі самого Господа? Як Діва могла виношувати божественність? Як та могла ховатись у плоті людській?

Дочка мірошника Джоанна нещодавно народила позашлюбну дитину, і він звернувся до сестри Клариси із проханням порадити Джоанні, що ж робити далі. Молода черниця на сьогодні стала найважливішим джерелом авторитету в монастирі, багато в чому завдяки збентеженню дами Агнеси де Мордон, і до Клариси навіть приходили делегації городян із проханням дати раду їх цивільним справам. Абатиса відіслала петицію до єпископа Лондонського Роберта Брейброка, благаючи — чи, скоріше, вимагаючи, — щоб сестру Кларису відіслали до іншого релігійного закладу, де вона викличе не більш як «plus petits dissensions»;[81] але єпископ досі не виніс остаточного рішення з цього питання. Він, схоже, був дуже схильний підтримати цю черницю. Утім, задля того щоб навчити її покорі, дама Агнеса наполягла, щоб Клариса продовжувала виконувати певні принизливі господарські завдання. Так, вона мила підлогу в трапезній і дортуарі за допомогою швабри та дерев'яного відра; вона мила миски й ополоники після обіду й сушила їх на сонці. Мірошник знайшов її, коли вона лущила горіх на столі на козлах, що в монастирській кухні; на ній була біла вовняна сукня, товста й м'яка, а також білі бавовняні чепчик і покров.

— Поможи вам Господь, — привітався він.

— Чи не так ми тепер відповідаємо жебракам, Бейтмане, коли не збираємося давати їм милостиню?

— Ну, що ж, сестро Кларисо. Бажаю вам якомога більше душевного комфорту і втіхи перед лицем Господа. Це вам більше до вподоби?

— Достатньо. Сядьте-но біля мене й розповідайте. Давно я вас уже не бачила.

Отже, певний час вони вели бесіду щодо незначних подій на млині та у монастирі. Потім Клариса провела по його руці горіховою шкаралупою.

— Ви прийшли до мене, щоб порадитися стосовно справи своєї доньки. Чи не так?

Її питання не здивувало мірошника, оскільки він давно вже підозрював, що черниці пліткують поміж себе щодо очевидного стану його доньки.

— Я думала про це, — зазначила Клариса, не дочекавшисьод нього відповіді, — і ось якого висновку дійшла. Коли Діва Марія носила під серцем дитину, чи хтось знав чи здогадувався, хто насправді її батько?

— Напевно, всі вважали, що це має бути Йосип, сестро.

— Але ж у клеркенвельскій п'єсі Йосип заперечує це, — мірошник ніяк не міг уторопати, на що ж натякає Клариса. — Якби Марія почала розповідати, що її запліднив сам Господь, хто б повірив їй? Отже, вона б стала посміховиськом. Розумієте, Бог любить принижених. А ми, бідолашні жінки, постійно стаємо такими.

— На що ви натякаєте?

— Посуньтеся ближче, я скажу вам це