Оксана Іванівна Думанська - Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1

— Месьє, у мене є все!

У книжковому звалищі подертих томів бульварних романів і графоманських екзерсисів передпотопних римописців професор вихопив два томики в сірій тканинній оправі. Теодоро Козо, помічник стрижія[59] у юності, розпочинав біографію для майбутніх прихильників красного письменства просто:

«Я син простого робітника Маріо Трамбетті-Козо знаю вісімдесят вісім мов, з яких переклав тисячі сторінок поезії та прози. В п'ять літ вивчив французьку від свого ровесника, в сім дістав німецьку граматику і опанував її готичні закони, в чотирнадцять читав грецьких і римських класиків, перську вивчив у шістнадцять від торгівця килимами, старогебрейську — у сімнадцять від свого сусіди-рабина. І все це по ночах, бо вдень заробляв на життя у стрижія».

Теодора пройняв циганський піт. Нещодавно в одній із газет він прочитав про кельнера з Мілану, що відвідувачам кнайпи декламував Данта не як матурист чи папуга, а мистецьки, з коментарями. Певно, приязне італійське сонце пробуджує в людей несусвітні таланти. А цей Козо — вісімдесят вісім мов! По ночах!

Крамар пильно стежив за схвильованим покупцем, що тулив до себе книги і плямкав губами. О, можна буде загнути йому потрійну ціну.

«Моя мати — Евгенія — була служницею в імператора Наполеона, коли він страждав від самотності на острові святої Єлени. Щовечора цей зневажений, та не переможений життєвим побутуванням вояк читав уголос вишукані романи минулих літ, а в простої дівчини завмирало серце від захвату. Моя любов до витонченого поетичного слова зародилася в ті припорошені часом дні, коли мати, заколисуючи мене, переповідала почуті від самого Наполеона історії жагучого кохання, підлої зради і всемогутнього прощення».

Теодор знову відчув млість: скопійований Наполеонів роман «Кліссон і Евгенія» лежав на дні валізи в очікуванні львівських чи варшавських видавців.

«Це відкриття віку! Наполеон кохав служницю, а Теодоро — дарунок від Бога! Значить, Козо такий безмежно талановитий, бо він син бога війни! Але яким чином пов'язати Козо з Козобродським?!» Такі думки метушилися в голові зненацька ощасливленого професора.

— Месьє, то ви купуєте ці книги?

Він ще питає! Хіба не зрозуміло?

Теодорові слід було бути уважнішим і бодай перегорнути кілька сторінок. Тоді б він побачив, що один хитрий паризький книгар виявив велику таємницю комерції: найбільш заважають продажу старих клясичних творів відомі назви. Коли ж їх змінити на нові, привабливіші, публіка з задоволенням купує і читає. А ще коли вигадати автора і його біографію, то такому текстові ціни немає! Тож в «перекладі Теодоро Козо» можна було неофітові підсунути Жорж Санд, Меріме і навіть романи Дюма.

А що стосується професора Палядіно, то він тут дотичний одним боком: з нього насміялися четверо колишніх студентів, які в чотири руки писали різні кримінальні романи (кожен — по розділу в чітко визанченій черзі). Колись їм це набридло — і вони вигадали Мікель-Анджело Фльоро разом із Теодоро Козо, доштукувавши історію з віднайденим рукописом Наполеона.

Козобродський не був таким матолком, щоб врешті-решт не зрозуміти французького жарту. Але це ж треба, щоб так збіглися імена і прізвища! Лишилося вирішити: чи продовжити містифікацію, чи публікувати Наполеонового романа з короткою передмовою.

«Ну, листи Страдіварі теж не кожного дня привозять до університету, — заспокоював себе Козобродський. — Нащадки Валєвських захочуть потримати в руках Наполеонів роман — хай заплатять за переклад польською. Перекласти може й Теодоро Козо. Він же знає вісімдесят вісім мов!»

Отже, професор вибрав собі промовистого псевдоніма.

 оргівля фальшивими перлами вимагала поворотності, тому Оскар Гробовецький, він же Оскар Гарбо, переїхав до Парижа разом із Беатою та індусом, полишивши острів на обслугу. Невибагливого в побуті Тираая-оскара облаштували в невеликому переділі при крамниці, де він спав на підлозі або сидів у позі лотоса перед лавкою на низьких ніжках, виготовляючи «перлини». Пополудні їх забирала нова Беатина служниця, яка допомагала своїй пані впорядковувати намистини.

Тепер у крамниці порядкували Стасьо зі Збишеком, не маючи довір'я до жодних кобіт.

Циганєвичу все менше подобалася ця комерція, бо відчував, як втрачає свою фізичну форму, і він почав пропадати спочатку на день-два, а потім і тижнями не з'являвся ні у винайнятому помешканні, ні серед «перлин». Оскар занепокоївся: такий непевний помічник може втрапити в руки жандармів, бо ж, ймовірно, почав шукати пригод на свою голову.

Так воно й сталося. Знудьгованому Збишеку трапився крутій, що служив на кораблі «Левіафан» кельнером, і зник з того корабля, лиш він пришвартувався в Марселі. «Левіафан» перевозив пошту з Америки до Європи. Серед пакунків був один — найцінніший; він пропав, як камінь у воді. Спитаєте, що тім пакунку було? Цінні папери... на сімсот тисяч долярів!

Звісно, таким «крамом» торгують лиш на біржах. Хто ж мудрий ризикне заявити себе власником і виставити на торги? От кельнер і шукав когось надійного в справах, але наївного, як провінційний панотець. Збишек — здоровань з плечима, на яких можуть всістися кілька танечниць, — і виглядав на такого. Але кельнер зволікав з пропозицією... Він видавав себе за багатія, що збирається заснувати атлетичний клуб, в якому кожен миршавий хлопчисько може