Деніел Джеймс Браун - Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

човном, не повинна була нести їх до місць, куди вони не мали наміру плисти. Боллес прокричав у мегафон: «Шлях... досить!» і помахав хлопцям, щоб поверталися в елінг. Він збирався неодмінно поговорити з Пококом.

Хлопці, збентежені, витягнули човен, прийняли душ з їдкої річкової води і подолали довгий шлях пішки по залізничних коліях, що проходили уздовж західної берегової лінії, перш ніж зійти по стрімкому обриву Хайленд до пансіонату Флоренс Палмер, де мали мешкати. Будинок місіс Палмер був маленький, а вартість проживання — низька. Скромні продукти її кухні не могли задовольнити апетити двох десятків високих міцних хлопців, кількох тренерів і рульових. Хлопці з’їли все, що потрапило в поле їхнього зору, а потім стомлено піднялися до спалень на верхньому поверсі, де тулилися по 6 осіб у кімнаті. Вони намагалися заснути у вологій, задушливій спеці на тапчанах, які були більше схожі на диби для тортур, аніж на ліжка.

Регата Міжуніверситетської асоціації веслування в Поукіпзі була легендарною інституцією, із корінням глибоко в історії американського академічного веслування. Перше велике веслувальне видовище в Америці було змаганням у два запливи в гавані Нью-Йорку в 1824 році, коли екіпаж із чотирьох нью-йоркських човнярів у 7-метровому човні «Американська зірка», збудованому в Уайтхоллі, кинув виклик чотирьом морякам із прибулого британського військового корабля, які керували подібним човном «Вірна смерть». Війна 1812 року і спалення Білого дому були ще досить свіжі в пам’яті, а почуття ще кипіли, особливо з американського боку. Американці виграли перегони і здоровенний гаманець із тисячею доларів, веслуючи від Беттері до Хобокена і назад перед очима захопленої юрби чисельністю десь від 50 до 100 тисяч глядачів — на той час, найбільшим у історії зібранням американців для перегляду спортивної події.

У 1830 роках приватні веслувальні клуби почали з’являтися в різних американських містах, і до 1840-х кілька східних коледжів зібрали свої команди. Перші перегони університетських екіпажів у Америці, що були, фактично, першою американською міжуніверситетською подією у спорті взагалі, відбулися між Гарвардом і Єлем у 1852 році на озері Уінніпесокі у Нью-Гемпширі. Із кількома перервами через великі війни, які забирали юнаків із кожного університету для інших, більш небезпечних занять, регата Гарвард-Єль проводилась щорічно з 1859 року. Більшу частину цього часу регата була однією з головних спортивних подій країни. У 1869 році Гарвард зустрівся з найелітнішим закладом Великобританії, Оксфордом, у змаганнях на Темзі. Веслуючи перед величезним натовпом, Оксфорд переміг Гарвард, але подія набула такого широкого розголосу в Сполучених Штатах, що викликала вибух інтересу до веслування. Вона також надала цьому спорту ауру елітарності, що тримається і донині.

Інші східні університети скоро запустили свої програми з веслування, і багато з них почали конкурувати один з одним у регатах один-на-один. Але Гарвард і Єль не виступали в жодних міжуніверситетських чемпіонатах поза своєю щорічною регатою. Тому не існувало подоби будь-якого змагання в рамках національного чемпіонату до 1895 року. Потім, заохочувані Нью-Йоркською центральною залізницею, Корнелл, Колумбія і Пенсильванія домовилися про створення Міжуніверситетської асоціації веслування і щорічно змагалися на 6.4-кілометровій дистанції на річці Гудзон у Поукіпзі, де аматори та професійні веслярі влаштовували перегони ще з 1860 років. Майже відразу ж після того першого змагання, яке виграв Корнелл 21 червня 1895 року, інші університети почали запрошувати до Поукіпзі, і регата стала розглядатися як найпрестижніші перегони в країні, затьмаривши навіть щорічні перегони Гарвард-Єль, і являти собою еквівалент національного чемпіонату.

На початок ХХ століття веслувальні клуби процвітали в анклавах багатих. Розкішні готелі й океанські лайнери, серед них і «Титанік», встановлювали батареї веслувальних тренажерів, тож їхні клієнти могли залишатися у формі та наслідувати своїх героїв веслувального спорту. У другому десятиріччі нового століття десятки тисяч уболівальників, наприклад, аж 125 тисяч у 1929 році, приїздили до Поукіпзі подивитися щорічну регату особисто, мільйони інших слухали репортажі з події по радіо, і регата стала конкурувати з дербі в Кентуккі, «Рожевою чашею» та Світовою серією як важлива національна спортивна подія.

Протягом більшої частини першої чверті століття східні коледжі ревно домінували в регаті. Жоден західний університет навіть не наважувався конкурувати, допоки у 1912 році не з’явився Стенфорд, усього лиш щоб закінчити змагання на далекому 6-му місці. Наступного року Хірам Конібеар уперше привіз університетський екіпаж Вашингтона на схід. Хоча його сільські, простуваті західні хлопці не виграли, вони прийшли третіми, і цей результат шокував східних фанатів та пресу. У 1915 році вони були шоковані знову, коли Стенфорд прийшов до фінішу другим. Один досить приголомшений нью-йоркський репортер того року відзначив: «Якщо би Стенфорд не використовував незграбно збудований західний човен, вони могли б виграти». Насправді, Стенфорд узяв човен, збудований на Сході, залишивши своє обтічне судно, виготовлене Пококом, удома в Пало-Альто.

Однак протягом наступних десяти років західні університети — Каліфорнія, Стенфорд і Вашингтон — лише періодично зважувалися повертатися в Поукіпзі. Було важко виправдати поїздку. Транспортування екіпажа і кількох делікатних гоночних човнів на Схід було дорогою справою, і західних хлопців зустрічали щоразу з конфузною сумішшю цікавості роззяв та легкої поблажливості, а іноді, і неприхованого глузування. Східні фанати, випускники і спортивні оглядачі, а також національна преса звикли бачити синів сенаторів, губернаторів, титанів індустрії і навіть президентів, а не робітників ферм, рибалок та лісорубів сидячими в човнах на Гудзоні.

Тоді, у 1923 році, дощового червневого вечора університетська команда Вашингтона повернулася до Поукіпзі під керівництвом нового головного тренера Рассела Каллоу «Іржавого». Випередивши усіх інших, команда Вашингтона та елітний екіпаж Військово-морського флоту вийшли на фінішну пряму, веслуючи ніс у ніс. Під рев натовпу, що заглушав його команди, рульовий Вашингтона Дон Грант раптом підняв червоний прапор (поспішно вирізаний з прапора Корнелла перед змаганням) над головою, щоб сигналізувати своїм хлопцям, що настав момент викластися на повну. Загребне весло Вашингтона Доу Уоллінг, на чиїй нозі химерно запалились три великі фурункули, ковзнув вперед на своєму сидінні, посунув обидві ноги в напрямку корми і підняв до шалених 40 гребків частоту ходу, на якій хлопці Вашингтона вже веслували. Човен вискочив кулею вперед, і Вашингтон насилу дотягнувся до першої перемоги Заходу в регаті Міжуніверситетської