Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

— Господи, прости… Христе, змилуйся… — увесь тремтить. Бо що ж? Легко здогадатися: хай би се якась людина його скривдила, і ось милосердний слуга Христа зривається, хапає меча чи списа і вбиває… вбиває людину!

Хіба ж не сахався він од думки попередити патрикія Фелікса про небезпеку, бо той убив його друга Тита?… Якщо так, то хтозна, чи він прямо не бажав би Феліксової смерті, якби не приятеля, а його самого тяжко поранив патрикій! Сльози потоками спливають з очей диякона: як же далеко людині до Христової досконалості!..

Раптом перестає плакати і починає думати про Фелікса та всі свої дивні справи. Зараз… коли ж це було? Так, так, уже ціла октава минає від того вечора, коли він задиханий, злитий потом, вбіг до інсули патрикія, наказав одвести себе перед його обличчя і, не дивлячись в очі чоловіка, котрий убив Тита, одним подихом викинув із себе: «Найславутніший мужу, тебе хочуть убити… Аецій чигає на твоє життя». А Фелікс розсміявся тоді та мовив: «Дякую тобі, юначе, мене хотіли вбити, але вже не хочуть…» І дав йому повну сакевку срібла. Груніт взяв її і назавтра перед церквою Святої Агати роздав силікви вбогим.

Так, це вже октава. Натомість минає п’ятий день од вечора, коли він несподівано зустрів того молодика, що приходив до єпископа від Аеція зі злими словами. Сам він не знає, що тоді його штовхнуло підійти до того і сказати: «Христовим словом щиро дякую вам, пане, що ви облишили злі думки супроти найславутнішого патрикія». Той же якось умлівіч змінився на виду та й каже: «Не збагну я твоїх слів, бо й геть тебе не знаю»… Тоді промінним усміхом облився Груніт і сказав: «Я все знаю. Це мене святий єпископ посилав застерегти найславутнішого». А той нічого вже не казав, тільки так якось дивно приглянувся до нього та й пішов собі…

Йде до кінця прегарна майська ніч. Але Груніт не чує її чарів і навіть про них не знає, — перш ніж почне вдягатися, хоче лише доказати молитву, свою власну, ним самим складену:

— Вчини, наймилосердніший Господи Христе, щоб найнікчемніший зі слуг твоїх справді міг щось зробити в ім’я Твоєї незмірної любові до людей… Амінь. Амінь. Амінь.

— Їде, їде, — урвав нарешті тишу чекання чийсь далекий голос.

— Їде, їде! — загуло в натовпі, що хвилювався при підніжжі святині.

Сотники дали знак: уся prima schola scutariorum — п’ятсот вродливих юнаків — усі як один разом задзвеніли вістрями коротких мечів об лунку бронзу могутніх щитів. І одразу ж озвалася secunda schola spathariorum: довгі списи з різким дзвяканням вдарили в осердя малих круглих щитів. Розставлені на сходах церкви доместики вивергли з покритих понурою таємницею грудей гучний баррітус, що, здавалося, звучав так само невинно і погідно, як невинним і погожим був отой скупаний у сонячному блиску день Божий, останній перед червневими календами.

Під’їжджав патрикій імперії.

Спершу понад юрбою виросли довгі ратища буцеларіїв[39], які виблискували щирим золотом у промінні ранкового сонця. Потім білий клин піших гінців розділив надвоє чорну схвильовану гущу, показуючи очам згромаджених перед церквою жовнірів свиту патрикія, що мінилася золотом, сріблом, пурпуром і білістю. У першій квадризі їхав вельможний і прославлений сенатор Петроній Максимус, у другій приятель Фелікса, молодий Квадранцій, третьою ж колісницею, запряженою четвериком молочно-білих румаків, правив сам патрикій, мавши при боці свою жону Падузію.

Невимовні чари п’янкої майської ночі, чари, яких диякон Груніт навіть не помітив, про які нічого не знав, — так сильно сп’янили скромну і тиху дружину Фелікса, що вона сама раптом стала такою, як та ніч, — п’янкою, повною невимовних чарів, просяклою жаданням і насолодою… наче ніч, сміливою в наготі і щедрою дарувальницею своїх приваб, наче ніч палкою, невтомною, всеохопною. Минав уже п’ятий рік, відколи вони у пошлюбній ліжниці вперше зіткнулися любовно, — а ось обом їм, і Феліксу, і Падузії здалося раптом, немов вони до тієї ночі зовсім не знали, що таке кохання. Коли ж останні чорні тіні сором’язливо втекли від першого наступу сяйва дня, здивованим очам патрикія видалося, що не живе це, так добре йому знайоме і стільки літ недооцінене тіло жони лежить на широкому подружньому ложі, а прекрасна статуя з рожевого мармуру, чудовий, хоч грішний витвір поганського митця, несподівано принесений найславутнішому дар, на якому тепер зосередилися всі промені сонця, так само, як Фелікс, враженого побаченим. Ніколи не припускав, що його дружина аж така гарна! Тож, коли виразила бажання супроводити його до церкви, одразу погодився, хоча зазвичай не вважав належним, щоб вищих державних мужів під час урочистих виступів супроводжували жінки, навіть якщо це були пошлюблені за Божим законом дружини!

Але того дня сам прагнув: нехай усі найсвітліші… усе військо… вся Равенна — переконаються, яка прегарна його Падузія!.. так, нехай побачать і вшанують жону патрикія! Все-таки зацікавився, чому саме вона хоче вибратися разом із ним до церкви і раптом почувся справді глибоко зворушеним, коли вона повним поваги голосом відповіла:

— Прагну відчувати, що ти біля мене тої миті, коли я гаряче дякуватиму Господу нашому Христу, що в Кані поблагословив і чудом освятив зв’язок між чоловіком і жінкою.

Тоді-то може уперше в житті Констанцій Фелікс чуло, а заразом із шанобою поцілував руку своєї дружини.

Вибираючись до базиліки, обоє якнайкраще зодяглися у найрозкішніші, найурочистіші шати; викупане, намащене і напахчене тіло Фелікса спершу покрила оздобна tunica palmata, на яку потім вправні руки шатників накинули злототкану шовкову одіж без рукавів, далматинського крою, що тоді саме розпочинав свою переможну битву зі всіма типами староримської