ПерсеФона - Сховай мене від темряви

виповзти. Якісь криві руки, чорні пальці. Люди кричали, але голосів їх не було чутно. Проте обличчя говорили краще слів: вони вказували на Полю, лютували. Хтось узяв до рук камінь. І ось вони гонять її бідолашну до річки. Серце щеміло в мене, тому що страх оволодів мною. Ні, я згадала це. Як бігла стрімголов. Плуталася в спідниці. Вся в крові свого коханого, який вбив себе у всіх на очах. Гнів людей, за те, що Ілай полетів, Стриба мертвий, ще і якісь створіння лізуть із землі. Вони хотіли вбити мене, каміння попадали по тілу. І ось один влучно поцілив у голову. Очі все бачили, але свідомість вже покидала мене. Я впала у воду з обриву. Тепла вода огорнула мене. Прийняла ласкаво, а потім, як підступний ворог, заповнювала і розпалювала легені. Я померла. Останній погляд був в небо, звідки летів мій серафим, а поряд Стриба, живий. Все. Але зараз я бачила продовження. Бридкі створіння виповзали, як мурахи. Жерли людей. Все виглядало так, ніби чорні картини Гої оживали на очах. Ілай намагався вбивати потвор вогняними стрілами. Проте вони гаснули перш ніж впитися в тіла істот. Сонце заходило. Наставала темрява. Чорнобог зробив-таки своє діло. Але не він вбив мене, а мої співвітчизники. Звісно, саме він вклав в їх руки камені й гнів, але люди, що ж ви наробили? Не він вказав мені, кого обрати, я сам це зробила. Не його рука встромила ножа в серце Стриби, це зробив він сам. Тому що був занадто гордим, щоб відстояти мене. В чому вина Ілая? В тому, що він, як мале дитя, хотів гратися зі мною і край. Серафими не обтяжені людськими традиціями та законами. В них могло бути з десяток дружин по всьому світу. Але егоїстичні створіння думали тільки про себе. Як і люди, мого племені, для яких престиж був найголовнішим. Не важливо, що вони руйнували моє життя. Адже сам Серафим став би їх родичем. Казали, що марнославство — найулюбленіший із всіх гріхів Чорнобога. Адже на ньому все закручено. Пихатість рушить людськими долями. Стало темно. Хоч око виколюй.

— Ото ж бо ми наробили, еге ж? — Ледве я розгледіла Ілая. Посеред пітьми він виглядав, як біла пляма. Серафим сидів навколішках, весь зажатий. Руками обіймав коліна. Спина кровоточила. Він був оголеним і брудним.

— Одні крила я віддав Стрибі, щоб він жив. Не міг винести твоєї туги за ним. — Плавно розкрилися гарні блакитно-золоті крила за спиною. — Інші я віддав, щоб бути з тобою. — Із тихим шепотом розвернулися білі крила, від яких пахло молоком, — мати шанс виправити все. Я хотів, щоб ти ожила. — До нього підійшла та відьма, з пухнастим скуйовдженим волоссям. «Перша із роду Сапороні», — сказав Ілай. І правда, в ній я чітко розгледіла знайомі риси обличчя Рубіни, які спершу не побачила. В руці стара тримала все той же ніж, який пропонувала мені і яким вбив себе Стриба. Стара відьма почала різати крила нещасного серафима. Ілай закричав. З жахом я прокинулася.

Глава 14
Пан

Ганнуся завжди була порядним «сірим мишеням». Слухалась тата і маму. Робила уроки вчасно. Ніколи не сперечалася зі старшими. Чистила зуби два рази на день. І потім вона зустріла його. Зняла свої бридкі брекети, розпустила довге волосся, купила на збережені кишенькові духи та помаду. Він — атлет, гарний і добрий. Розгледів в цій дівчині її серце і вона розквітла наче квітка лотоса — рідкою вродою. Ганна, на подив своїх батьків, не пішла до коледжу вчитися на вчителя міфології. Пішла натомість робити в театр. Приваблива і весела вона швидко зробила собі ім’я серед театралів та чекала на пропозицію руки й серця від коханого. Цей день настав. І ось вона вже наречена і життя — це казка. Але останнє, що перед смертю побачила Ганна, була купа кінського гною. Жодної поезії чи фільмового кінця. Здається хтось звернув їй шию. Коло неї жбурнули ще одне тіло, її подруги «по цеху». І ось вони мертві гарні наречені так і не дочекалися свого весілля. Здалеку вона ще чула якесь відлуння — це лунали вигуки тих відчайдух, хто відчув на собі ікла істот. Потім все затихло. Але раптом Ганна прокинулася, живою, проте бачила все якось інакше. Чіткіше звуки, яскравіші фарби та відчувала дику лють. Вона керувала нею, спрямовувала помсту на тих, хто ще мав шанс на свій ковточок щастя. Їй тільки здалося, що її тіло якось важче рухалося, але не це важливо. Головне знайти й пошматувати будь-кого і будь-що. «Сіре мишеня» Ганнуся стала ламією. Якийсь солодкий голос кликав її. Вона повзла, музикальні нотки притягували її. Все навкруги було ніби знайоме. Посеред Дівочого Поля істота Ганна бачила таких самих ламій, як і сама. Вони крутилися біля жінки із рожевим гіпсом на нозі. Її великий червоний рот співав мелодію. Замість волосся на голові ворушилися змії. Їх маленькі в’юнкі голівоньки стирчали в різні боки. Вони хаотично рухалися і шипіли язичками. Вона співала їм пісню людської смерті.

Пан працював. Його витвору позаздрив би сам доктор Франкенштейн. В печерах гори Петрос було вогко. Суцільна тиша оповивала древні каміння. Всі виїмки й нерівності сіріли в світлі настінних факелів. Печери слугували Пану схованкою. Він облаштувався тут вже декілька століть тому. Завдяки старим тунелям, які розкинулися під землею, від печер до Тихого Притулку, він і його істоти виходили безпечно у місто. З періодичністю в декілько років він відправляв одну зі своїх дочок вдень, щоб подивитися чи все ще владне сонце над ними. Вони всі згорали. Аж ось, декілька днів тому, він випустив одну із потвор. Коли вона повернулася тільки трошки із присмаленою шкірою, Пан все зрозумів. Сонце вмирало і його ворожіння добігає кінця. Зараз він схилився над мармуровим жертовником, на якому лежало щось, огорнуте в біле простирадло. Навкруги того місця, де він стояв була вода, утворена із підземних течій. На її дні шмигали тіні, це чорти чекали коли їх володар дозволить їм вийти. Вони вселялися в тіла Вартових і гралися з людьми у свої садистські ігри. До вух Пана донісся шорсткий звук. Нові дочки приповзли до батька. Їх він особисто обрав. Ламії, за