Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

діброву. (Як дивно, раніше тут була пустка). Перш, ніж відчула, як уповільнюється серцебиття — 4, 3, 2 удари в хвилину — відшукала кілька мухоморів. Голова паморочилась і я присіла на землю і притулилась спиною до кори дуба. В мозку снували уривки думок; немов довгі тонкі нитки вони сплітались в суцільну павутину. Та я знала, що ці думки — не мої, а сторонні, звідкіль вони? І раптом осягнула — це був голос дуба.

— Відсунься дівчино, — казало дерево.

— Я не знала, що дуби говорять.

— Тепер ми образились на людей і не говоримо з ними.

— Чому?

— Ми остерігаємося їх.

— Ти таке велике дерево і боїшся? — дивувалась я.

— Авжеж. В часи моєї юності люди ще розуміли мову дерев і дослухалися до наших порад, бо ми старші і мудріші. Тоді вони приходили в діброви, обіймали наші стовбури, притулялись вухом до кори і слухали, слухали… В ті часи вони нас не винищували, бо пам’ятали, що ми їхні брати. Тоді я не боявся людей. Маленький хлопчик з дорослим посадили мене тут разом з моїми братами і ми виросли з жолудів у могутніх дубів. Ми жили в мирі з цими двома. Вони спали під нашими кронами, земля була їм простирадлом, а листя — ковдрою. Коли йшов дощ, ми загортали краплі в своє листя, аби ті двоє могли напитися води, коли повернуться зі своїх мандрів. Доки вони подорожували, ми гойдали на своїх гілках небо, і сонце не раз, стомившись від свого бігу, сідало перепочити на наші крони і розповідало про бачене у світах. Надвечір люди повертались, обіймали нас і дякували за воду і ми були щасливі. Та якось вони повернулись роздратовані і обірвали наше листя. Ми запитали навіщо і почули у відповідь:

— В одному селі ми побачили істот, які мають одяг з листя дерев. Ми теж хочемо такий. Чим ми гірші за них?

Люди пошили собі спідниці з листя і знову помандрували. Повернулися вони ще лютіші і заходилися обривати наше гілля. Ми запитали навіщо і вони відповіли:

— В одному селі ми зустріли істот, які не сплять просто неба, а мають хатини. І ми таку хочемо такі, чим ми гірші за них?

Коли вони повернулися втретє, то зрубали стовбури в половини наших братів. Ми запитали навіщо і почули відповідь:

— В одному селі ми зустріли істот, які плавають на човнах далеко-далеко і бачать багато-багато. І ми так хочемо, чим ми гірші за них?

Вони поробили човни і подалися світ за очі. Відтоді ми більше їх не бачили. — дерево помовчало, — минають останні дні нашого гостювання на землі. Скоро ми залишимо її і переселимось на іншу планету.

— І вам не лячно покидати ваш дім?

— У світі є багато страшного, дівчино, але нічого нема страшнішого за людину, — мовив крислатий дуб.

Я зітхнула, «Дай Бо’, скоро я не бачитиму ні людей, ні їхніх вчинків» і це останнє, що я встигла подумати, а далі були лише відчуття.

Я лягла горілиць на опале листя і пильно вдивлялась в клапті блакитного неба, що проглядало крізь бурштинові і пурпурові крони осінніх дерев. Небо скидалось на великий друшляк з дощовою водою. Він розгойдувався і вода крізь його дірки вихлюпувалась на землю. Дерева гойдались разом з небом, очам було боляче дивитись, а десь глибоко всередині, у сонячному сплетінні пробуджувалась невідома енергія, вона піднімалась теплою хвилею і розбіглась по хребту. Все тіло палало, немов його пекли вогнем, я притислась щокою до сирого розмерзлого листя і відчула приємну прохолоду. Скільки так тривало — не знаю. Відчуття часу щезло, земля горнулась до мене і я дослухалась як в ній б’ється моє серце поряд із серцями мурах, павуків, дощових черв’яків і равликів. І раптом з очей спала полуда, комахи більше не видавались маленькими і нікчемними, а люди — великими і значимими. Ми стали рівні на цій планеті і нам усім вистачало сонячного тепла і світла, і темряви ночей, і дощової води і вранішньої прохолоди, і музики степів, і тиші пустель. І за все це зовсім не потрібно було боротися, змагатися, воювати.

Голос пролунав раптово. Він долинав нізвідки і звідусіль. Голос не схожий на жоден з тих, які я будь-коли чула. Він чітко і байдуже віддавав накази, ніяких зайвих слів чи інтонацій і я чомусь його слухалась:

— Встань, розпластай руки на рівні плечей і повертайся навколо себе за годинниковою стрілкою. Чітко, до деталей уяви якесь місце. Зростися з рухом, проникни в нього, стань сама рухом, крутись якнайшвидше. Будь НАЦІЛЕНОЮ, НАПОЛЕГЛИВОЮ, НЕ ПОСПІШАЙ.

Минуло ще скількись часу. Переді мною виникла кімната і судді в чорних мантіях, священик із суворим обличчям, засмучений батько. Вони оточили мою канапу, хитали головами і зітхали; кахикали, чухали потилиці і знову зітхали.

Я піднялась вище і сіла на сволока.

На канапі лежала незнайомка схожа на мене, але все ж це не я… Зодягнена у шовкову сукню кольору шампанського з корсетом розшитим стеклярусом, з вінком із живих квітів і довгими до п’ят різнокольоровими стрічками, вона розмахувала двома руками і підстрибувала трьома ногами.

Яке незбагненне видіння, сон, марево? Що б воно значило?

Мені здавалося, що я — це вона, але я розуміла, що я, тут, вгорі, а хто ж внизу? Востаннє поглянувши на кімнату і людей в ній, я вилетіла у прочинену кватирку.

Розділ 16

Злетілось легко, прохолодний вітер плинув поруч зі мною і я подумала, що тепер теж невидима як він. Хто знає, можливо, і він колись був людиною. Над містом соталися дими осінніх згарищ і я покружляла в них, вдихаючи їдкий запах; залетіла до класу, в якому навчалась, присіла на лаву… Зрештою подалась