Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

від себе усіляку нечисть, ласу до поживи чужої енергії, правою вип’єш смертельний фільтр, — за годину по тому переповідала я слова Одарки. — Для цього я зготую тобі відвар із суміші беладони та полину. Коли вип’єш його, провалишся в небуття. Нічого не відчуватимеш навіть якщо тебе розпеченою смолою поливатимуть. Втім, не бійся, до цього не дійде. Жоден лікар не запідозрить, що ти схитрував. Ну, а далі — тебе поховають. Та не переймайся ти так, — сказала я, помітивши, як округлюються безколірні очі Коваля, — Через три дні ми тебе відкопаємо, приведемо до тями і…

Очі Коваля полізли на лоба і він замотав головою:

— Краще померти як людина.

Я лише розвела руками. Замість подяки почути безпідставні звинувачення в гармидері, що охопив місто… Якось несправедливо, знаєте.

Охрім вийшов, хитаючись, у ніч. Але за чверть години повернувся і змирився з умовами порятунку.

«Смерть» Коваля, звісно ж, не поклала край подіям у Ключі наступного дня на допиті моя подруга Сара Ворона бовкнула, буцімто бачила, як я клялася вночі на «сатанинській книзі».

Зіставивши всі факти, я збагнула, що арешт не забариться і подалася до Спарк.

Волхвиня готувала вариво із попелу з торішнього багаття, пір’я чорного крука і березової стружки. Все це вона виварювала в казанку і бубоніла приголосні звуки у відомій тільки їй послідовності. Вислухавши мене сказала:

— Гаразд, я допоможу тобі teleportatio.

— Що це? — занепокоїлась я.

— Тeleportatio.- повторила Спарк.

Я розгублено дивилась на неї, чекаючи пояснень. Та замість них Спарк заходилась помішувати вариво дерев’яним ополоником. Минуло з чверть години перш ніж вона знову згадала про мене.

— Слово грецько-латинського походження tele — далечінь, portatio — переміщення. Ти перенесешся далеко звідсіля не пошкодившись і миттєво опинишся в пункті призначення, поминувши проміжок між ним і місцем відправки.

Я зойкнула.

— Раніше люди лише так і діставались у найвіддаленіші куточки Всесвіту. — пояснила Спарк. — Данте Аліґ’єрі так проник у Чистилище, Іоан Богослов — на задвірки Галактики, де закінчується Каліпсо, Мішель Нострадамус коли писав катрени, телепортувався у відрізок часу, про який писав.

Аби здійснити цю мандрівку, доведеться принести жертву, щоб вмилостивити Силу, — провадила далі Спарк, — але пам’ятай: жертва має належати лише тобі і бути для тебе цінною.

Я довго думала чим вмилостивити Силу. Обводила себе з ніг до голови, задумливим відстороненим поглядом. І врешті обрала дещо дуже цінне.

Воно було вишуканого кольору, який так полюбляють світські пані, містики і мрійники — сяючого немов краплі роси, немов серпневе море в час свого пізнього цвітіння, кольору солоду і гіркоти, достатку і розкоші, фатуму і таїни, що обпалює зсередини, заворожує, кличе за собою… В ньому змішались запахи листя сухої гвоздики, кориці, олії маслин і любистку, звуки дощових потоків, що спадають на плечі, огортають лікті і зап’ястя, хвилями збігають до ніг, клекіт водопадів і дзвін струмка, смак мокрої солі, гіркого шоколаду і ранньої зав’язі на деревах. Воно приховувало в собі відчуття тепла, яке сповнює тебе, коли морозним ранком п’єш цейлонський чай з бергамотом, або коли добре зодягнений блукаєш у молочному серпанку туману, що стелиться над річкою.

Кольору листя в ту пору літа, коли воно кружляє у танку з тонкою павутинкою і шурхотить килимом під ногами, кольору іскорок, що виграють на піску вщент просякнутому морськими хвилями, а ще молодих каштанів, які щойно вилущились зі своїх колючих хатинок, кольору стиглої ліщини, гречаного меду, висушеної на пательні вишні і печеного гарбуза, що взявся золотинкою; кольору хутра молодої білки після зимівлі і мерехтливих піщинок авантюрину.

Ось таке воно було. Густе, блискуче, довге, вирощене на травах, маслах та настоянках. Його можна було декілька раз заплести навколо голови, але і після цього воно сягало пояса. І саме його я принесла в дар Силі, зрізавши великими неперукарськими ножицями. І воно посипалось під ноги і шурхіт його був схожий на м’який голос сіна, складеного у снопи.

— Ну ось. Тепер Сила захищатиме тебе. — повідомила Спарк вдоволено, — Ти стала невразлива до зурочень, намовлянь та інших людських пакостей. І ще одне: запам’ятай «Молитву затримання». В давнину, коли наші предки ще жили племенами, вона була відома багатьом, але князі вигадали, що сила цієї молитви руйнівна і приховали її. Відтоді її отримували лише Обрані князями.

Зрештою люди збунтувались і пішли в наступ на князів, аби відібрати приховане. Але ті були мастаки брехати і швиденько зварганили лжемолитву. Саме ця лжемолитва дійшла до наших днів, благословення на її прочитання дають священики церков, проте вони й гадки не мають, що вона не помічна.

Коли вгледиш невідворотну небезпеку (як то, кулю, що летітиме на тебе, чи стрибок дикого звіра, шепочи молитву затримання самими вустами, не розтуляючи зубів. Доки читатимеш її, час застигне для всіх крім тебе, тоді сміливо хапай кулю рукою чи відштовхуй звіра вбік.

Спарк змусила мене вивчити цю довгу молитву, запнула голову синьою із золотими нитками хусткою і вклала в долоню торбинку з березовими дощечками.

— Це твій оберіг. Сховай його на собі, подалі від людських очей, — мовила вона, — Без потреби торбинку не розкривай. Якщо відшукаєш гідну ученицю, перекажи їй історію про Бога Велеса. Але доки не знайдеш — тримай язик на припоні. Все зрозуміла?

— Атож. Чого ж тут не розуміти?

— Ну, ніби все, ох, ледве не забула. Дай-но сюди дощечки.

Спарк намалювала на оберегу містичний знак Бога Велеса, аби захистити мене в дорозі і подалась варити «траву», яка мала перенести мене подалі від цього небезпечного місця…

…Тоді я думала перенести ненадовго, виявилося — назавжди.

Розділ 15

Отже, трунок випито. Кілька годин поспіль я блукала околицями міста, доки наштовхнулась на