Володимир Григорович Рутковський - Вогонь до вогню

— То чому ж ти тоді її не носиш? — не повірив Сашко.

— Тому що так треба. Знаєш… Тільки ти про це нікому не кажи, добре?

Тимко знову озирнувся на бересток, нібито сподівався на допомогу чи бодай підказку. Проте підказувати не було кому, і Тимко лише винувато шморгнув носом. Ну хіба можна повідати Сашкові чи взагалі будь-кому про те, як два сивих чоловіка з пронизливими поглядами завели їх з Іваном до якогось дрімучого лісу серед болота та мочарів — а це було десь в поліській землі, за два дні ходи від Житомира. А де саме, Тимко не відає, бо ті дядьки зав’язали йому очі. А коли пов’язку зняли з очей, Тимко побачив, що вони з Іваном стоять перед порогом якоїсь печери. А за крок від них, по інший бік порогу, на гладкому камені сидів старий, аж білий волхв. З тих, що можуть бути страшнішими від десятка відьом чи вовкулаків. В усякому разі так про них говорили довгими зимовими вечорами у Воронівці.

Довго і пильно дивився волхв на Тимка з Іваном, а тоді повільно піднявся з каменю — ветхий, кощавий і зігнутий над ними, мов вуж над жабенятами. Знову подивився на Івана і скрушно похитав головою. Ледь чутно мовив:

— Ох, Іване, Іване.

Схилився перед ним Іван майже до самісінької землі.

— Простіть мене, дідо, за все. Бачу тепер, що ваша правда, хоч і незрячий вже єси.

— Краще б ти раніше повірив, — відказав віщун. — І сонце бачив би тоді, і зіроньки ясні, і святу землю свою боронив би мечем чи навіть чужоземним хрестом.

Іван гордовито підняв голову.

— Не чужоземний він, дідо, — заперечив волхву. — А вже давно нашим став, руським. Бо ж народу хрещеного нині куди більше, аніж тих, хто вклоняється Перунові.

— Так, — згодився віщун. — Але загнано народ руський у Дніпро буле силою. А віра з силою однією дорогою не ходять. І наруга ця землі нашій бідній буде відгукуватися ще століттями.

— Так, дідо, — згодився Іван. — Тому і вийшли ми, межигірські послушники, зі своїх печер та келій, аби ті століття не були такими довгими. Несемо слово і спів боянів наших до сердець людських, аби знову роздмухати в них потяг до волі, до противления татарським зайдам.

— Охо-хо, — важко зітхнув віщун. — Прийде час — і свої стануть страшнішими від зайд. Брат на брата піде оружно, а син — на батька. І жахливою буде та пря. А той, хто залишиться живий, буде заздрити убієнним.

На продовгуватому обличчі Івана туго напнулися жовна.

— Страхітливі речі мовиш ти, дідо, — хрипко озвався він. — То невже не буде порятунку ні онукам нашим, ні нашій згорьованій землі?

— Буде, — відказав віщун. — Неодмінно буде. Але час той ховається в імлі, і нікому з нас не судилося побачити світ без наруги і сліз.

— То, виходить, не варто і боротися? — майже вигукнув Іван, — не варто мучитися і сподіватися?

— Я такого не говорив, Іванку, — лагідно мовив віщун. — Буде і на нашій вулиці свято, буде. Але ненадовго. А справжня воля наша, виджу, затьмарена у віках.

— Але ж вона є? — не вгавав сліпий.

— Є, Іванку… Але шукай її не в сильних князях, а в собі. Кожен має шукати її лише в собі.

— Вірю тобі, дідо святий, і молитиму Бога за твоє довге життя, бо ж не всім даровано вміння зазирати так далеко. А ти нас не дуже картай за те, що прагли понести до людей слово волі під личиною вбогих сліпців. Сам видиш, що на більше нашої ницої уяви не стало.

Віщун поклав на плече сліпого легку, висхлу руку.

— Вже не картаю, Іванку, — мовив тихо і сповільни. — Жорстоко відплатилося тобі за твоє нетерпеливе сподівання. І не лише тобі одному. Друзі твої і побратими по вірі Левко Зайвий і Степан Вільховий наклали життям. А Федірко Мартинів, як і ти, мацає костуром дорогу перед собою.

— Що, йому теж очі випалили? — вжахнувся Іван.

— Так, — скорботно відказав віщун. — Але про це та про все інше погомонимо тоді, коли відпустимо цю невинну дитину.

І дідо повернувся до Тимка. Його вицвілі, під колір кущуватих сивих брів, очі випромінювали таке тепло, що по тілу Тимковому наче голочками заштирикало. А ще через хвилю йому стало так затишно і спокійно, як буває спокійно дереву під промінням травневого сонця. І як листю хочеться зашелестіти після довгої мовчанки, так і Тимкові закортіло чомусь розповісти дідові про все, що лише бачили його очі за час мандрівки подільською землею, якою володів хан Солтан: скільки оружних татар зустрічали вони з Іваном; скільки бачили багатих, а скільки бідних; і що казали про татар тамтешні подоляни; і чи слухали вони Іванові співи про волю та повернення своїх князів зі сльозами на очах, чи тільки знудьговано посміхалися.

Інколи віщун задавав тихим своїм голосом якесь запитання, і тоді виявлялося, що Тимкові очі бачили набагато більше, аніж це відклалося в його пам’яті. Він почував себе так, ніби дідо зняв з-перед його очей пелену і тепер міг без зупинки назвати десятки сіл та поселень, через які вони з Іваном проходили. А коли дідо все так же тихо і неспішно розпитував, що саме творилося в тому чи іншому селі або навколо нього, то очі пригадували, вуха підказували, а язик поспішав розповісти про кожен крок, зроблений там Іваном і Тимком.