Анастасія Шевердіна - Тільки разом

якщо ти зараз усе розповіси — так, як було насправді, — я спробую пробачити тебе. Заради нашого минулого — у цьому житті й до нього.

— Я просто хотіла захистити тебе! Адже так було задумано — щоб ти забув, щоб ти народився чистим, щоб ти не відчував на собі тягаря колишніх бід!

— Як ти померла?!

— Я стрибнула з даху. Ось так, як ти — видерлася на дах і зробила крок. Я так само боялася. Так само страждала. Так само дивилася тільки назад. Я зробила величезну помилку. Але мене можна пробачити, а тебе — ні.

— Чому це?! — склав на грудях руки Андре.

— Бо я була дурною, а ти — розумний. Я була слабкою, а ти — сильний. Бо в тебе є янгол-охоронець, а в мене не було! — закричала Кет.

— І ніхто не прийшов за тобою? — із жалем запитав Андре.

Кет опустила очі, відчуваючи, як від застарілого жаху холоне у шлунку й терпнуть ноги. Що їй сказати йому? Що вона вже колись зрадила його — єдиного, кому не було байдуже, єдиного, хто прийшов за нею? Що вона вже колись не повірила йому — і він втратив шанс на життя? Ні, вона не може! Не може знову дозволити йому мучитися тим, що він її не врятував! Це не важливо! Вона, її смерть, її життя — усе це не важливо! Важливо тільки те, що її Андре стоїть на даху. Що він живе. І що він може померти.

— Після смерті ми попали в жахливе місце, — пошепки мовила Кет, підіймаючи на Андре сповнені болем очі. — Сиве небо без жодної зірки — однакове вдень і вночі. Пустеля горя й спокути. Немає вітру, немає дощу. Немає рослин і тварин, немає гір, полів, морів. І нічого не треба — ні дихати, ні їсти, ні пити. Про сон і мріяти не варто. Люди — усі такі, як ми — самогубці. Усі мертві, усі несправжні, усі скалічені життям і принижені смертю. Ти казав, це — перпендикулярний вимір, який у певному місці перетинається з нашим світом. Ти казав, це — чистилище, і ми маємо заслужити нове життя, допомагаючи людям тут, удома. Ти казав, ми вирвемося, ми переможемо, ми знову будемо жити. Я не хотіла. Не хотіла жити. Не вірила, що ми переможемо. У мене не було сил комусь допомагати. А ти казав: «Тільки разом!» — і я йшла, і допомагала, бо тобі це було треба, бо ти хотів повернутися. І ти повернувся. Я допомогла тобі врятувати людину від самогубства, і ти того ж дня народився тут, у Франції, і я напоумила Ірен назвати тебе Андре.

— Я був таким, як ти? — приголомшено запитав Андре.

— Ти був кращим! — сказала Кет.

Дівчина вірила, що він був кращим, хоча він і не врятував її.

— І ти не янгол-охоронець? — сіре обличчя Андре перекосилося, ніби він ось-ось знову розплачеться. — Ти просто самогубця, який відбуває покарання в чистилищі? І ти допомагаєш мені тільки тому, що мусиш, що так ти зможеш знову повернутися до життя?

— Ні, Андре, ні! Я допомагаю тобі, бо я люблю тебе!

— І що буде з тобою, якщо я стрибну?

— Я все втрачу. Ти перекреслиш усе те добре, що я зробила. І я помру — остаточно. Перестану існувати будь-де й у будь-якій формі.

— І все одно любитимеш мене?!

— Усе одно! Тільки мені буде шкода, що ти так і не повірив у мою любов.

— Відійди! — наказав Андре. — Я тобі не вірю! Жодному твоєму слову!

Кет звільнила хлопцю шлях, і він зупинився за крок перед безоднею.

— Будь ласка, не роби цього! Не заради мене — заради себе! Там так страшно, так самотньо, Андре! Присягаюся, любий, я не хотіла для тебе такого життя і такої смерті!

— Я нічого не боюся! — відрізав Андре. — Тепер — уже нічого. Я жив у брехні, я вважав себе божевільним, я помирав — хіба цього не забагато для однієї людини?!

Хлопець поглянув униз і глибоко зітхнув. Кет бачила, як він стис кулаки, аби приховати, що в нього тремтять руки. Дівчина наблизилася до краю й зазирнула Андре в очі. Це і є її край — його холодні блакитні очі. Її межа. Її початок і її кінець. Якби мрії були матеріальними, вони були б саме такого кольору — кольору його очей. Але мрій немає. Немає майбутнього. Усе, що було, стислося тут і зараз у цю точку — точку, в якій обірветься життя Андре.

— Вибач мені! — тихо сказала Кет. — Давай, якщо хочеш! Але тільки разом!

Андре посміхнувся. Сльози текли по його обличчю.

— Вибач і ти мені. Я люблю тебе. Я знайду тебе, присягаюся!

Хлопець зробив крок назад, і Кет зникла.

* * * 7 вересня 1998 р.

Любий мій, єдиний мій друже, із Днем народження тебе!!!! Не знаю, де ти, з ким ти, як ти, але знаю напевне, що ти є. ТИ Є! Це — головне. Те єдине, що варто знати. Те, що триматиме мене на плаву. Я завжди пам’ятатиму про тебе! Я дотримаю обіцянки! Рости здоровою, розумною й доброю! Рости такою, якою я тебе знаю! Ти будеш фантастичною, як і в колишньому житті, я певен! Для мене й для інших людей, які любитимуть тебе, — ти будеш! Ти будеш найкращою! Як же я хочу знайти