Габріель Гарсія Маркес - Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

яку виробляють у Венесуелі і яка показала тільки хороші результати, починає діяти через сім днів після її введення. Існувала небезпека, що за наступні двадцять чотири години дитина помре від сказу, хвороби, що є такою ж давньою, як людський рід, та проти якої наука досі не винайшла ліків. Все, що можна зробити — колоти морфій, аби пом’якшити жахливий біль, заки не настане смерть.

Лікар Родріґес Фуентес висловився недвозначно: вакцина може виявитись надаремною. Лишалось одне: знайти, поки минуть двадцять чотири години, 3 тисячі одиниць Iperimune, сироватки проти сказу, яку виробляють в Сполучених Штатах. На відміну від вакцини, сироватка проти сказу починає діяти з моменту першого введення. Три тисячі одиниць займають стільки ж місця і мають таку ж масу, як пачка цигарок. І мали би коштувати не більше 50 боліварів. Та більшість аптек Каракаса, в які звернулися, відповіли однаково: «Нема». Навіть деякі лікарі нічого не знали про цей продукт, попри те, що вперше він з’явився в каталогах виробника в 1947 році. У Реверона було дванадцять годин на порятунок сина. Рятівні ліки були за 5 тисяч кілометрів, в Сполучених Штатах, де офіси готувались зачинитися до понеділка.

12 хв. Віктор Сауме посилає сигнал SOS

Безтурботний Віктор Сауме перервав «Полуденне шоу» на радіо Caracas-televisión, аби передати термінове повідомлення. «Людину, яка має ампули Iperimune, сироватки проти сказу, просять негайно зателефонувати. Йдеться про те, щоб врятувати життя півторарічної дитини». У той самий момент брат Кармело Реверона посилав телеграму своєму другові Хусто Ґомесу в Маракайбо, думаючи, що якась з нафтових компаній могла мати ці ліки. Інший брат згадав про друга, що живе в Нью-Йорку (містера Роберта Гестера) і о 12:05 за каракаським часом послав йому термінову телеграму англійською. Містер Роберт Гестер збирався покинути похмуру атмосферу зимового Нью-Йорка, аби на запрошення друзів провести вікенд у передмісті. Він зачиняв офіс, коли службовець із All American Cable по телефону зачитав йому телеграму, яка в ту мить прийшла з Каракаса. Півгодинна різниця між двома містами посприяла цій гонитві проти часу.

Один телеглядач з Ла-Ґвайри, який обідав перед телевізором, скочив з крісла і зв’язався зі знайомим лікарем. Через дві хвилини він попросив з’єднати його з радіо Каракас, і те повідомлення в наступні п’ять хвилин спричинилося до чотирьох термінових телефонограм. Кармело Реверон, який не має вдома телефона, переїхав із сином на вулицю Лекуна, Кантрі клаб, номер 37, де живе один з його братів. Там о 12:32 він отримав повідомлення з Ла-Ґвайри: місцева лікарня поінформувала, що в них є Iperimune. Дорожній радіопатруль, що нагодився випадково, довіз його туди за дванадцять хвилин — через хаотичний вуличний рух полудня, проскакуючи світлофори на швидкості 100 кілометрів на годину. То були змарновані дванадцять хвилин. Байдужа медсестра, що розімліло сиділа перед електричним вентилятором, сказала йому, що йдеться про неумисну помилку.

— Iperimune в нас нема, — мовила вона. — Зате ми маємо великі запаси вакцини проти сказу.

То була єдина конкретна відповідь, отримана на повідомлення по телебаченню. Неймовірно, але у Венесуелі не було сироватки проти сказу. Те саме, що з дитиною Реверонів, години якої були полічені, могло статися будь-якої миті. Статистика показує, що кожного року реєструються смертельні випадки, коли люди вмирають внаслідок укусів скажених собак. За період з 1950 по 1952 рік понад 5 тисяч псів покусали 8 тисяч мешканців Каракаса. З 2-х тисяч тварин, яких обстежили, 500 були заражені через укуси.

В останні місяці органи санітарно-гігієнічного нагляду, занепокоєні випадками сказу, посилили кампанію щеплень. Офіційно їх робиться 500 на місяць. Лікар Брісеньйо Россі, директор Інституту гігієни і міжнародний авторитет з цього питання, піддає ретельному двотижневому обстеженню підозрілих псів. Кожен десятий виявляється зараженим. В Європі і Сполучених Штатах собаки, як і автомобілі, потребують ліцензії. Їх щеплюють проти сказу і на шию вішають алюмінієвий брелок, на якому висічено дату, коли закінчується його імунітет. У Каракасі, попри усі зусилля лікаря Брісеньйо Россі, правил щодо цього не існує. Бродячі пси гризуться на вулицях і передають вірус, який згодом передається людям. Неймовірно, що за таких обставин в аптеках не було сироватки проти сказу і що Реверон змушений був, аби врятувати свого сина, вдаватися до солідарності людей, яких він навіть не знав і не знає досі.

«У понеділок буде надто пізно»

Хусто Ґомес в Маракайбо отримав телеграму майже в той самий час, що й містер Гестер в Нью-Йорку. Того дня лише один з родини Реверонів пообідав спокійно: малюк. До того часу він пишався на вигляд добрим здоров’ям. Його мати у клініці навіть не підозрювала про те, що відбувалося. Однак у час звичних візитів занепокоїлась, бо її чоловік не прийшов. Через годину один з її шваґрів, удаючи спокій, якого не відчував, прийшов їй сказати, що Кармело Реверон прийде пізніше.

Шість телефонних дзвінків вивели Хусто Ґомеса в Маракайбо на слід ліків. Нафтова компанія, яка місяць тому змушена була привезти Iperimune зі Сполучених Штатів для одного зі своїх працівників, мала тисячу одиниць. То була недостатня доза. Сироватку призначали відповідно до маси тіла людини і тяжкості випадку. Для дитини у 40 фунтів вистачало тисячі одиниць через двадцять чотири години після укусу. Але малюка Реверона, який важив 35, вкусили сім днів тому і не в ногу, а в личко. Лікар вважав за необхідне ввести три тисячі одиниць. Та річ була не в тому, аби відмовитись від тисячі одиниць, безкоштовно наданих нафтовою компанією, а в тому, аби доставити їх, беручи до уваги відстань, у Каракас. О 1:45 дня Хусто Ґомес повідомив телефоном, що їде в Ґрано де Оро, аеропорт Маракайбо, щоби відправити ампулу. Один з братів Реверона розізнав про літаки, які прибували того дня в Майкетію[6], і дізнався, що о 17:10 приземляється літак L7 з Маракайбо. Хусто Ґомес на швидкості 80 кілометрів на годину поїхав в аеропорт і став шукати знайомого, який летів би в Каракас, але не знайшов. Оскільки в літаку було місце і не можна було гаяти ні хвилини, він купив в аеропорту квиток і повіз ампулу сам.

У Нью-Йорку містер Гестер не зачинив офіс. Він скасував вікенд, попросив його зв’язати телефоном з найбільшим авторитетом Сполучених Штатів у цьому питанні, що жив в Чикаґо, і зібрав усю необхідну інформацію про Iperimune. Там також