Михайло Стельмах - Гуси-лебеді летять

— Поки що сiдай за стiл! — наказує дядько Себастiян i, щось роздумуючи, дивиться у вiкно.

Порфирiй сiдає за стiл з другого кiнця, подалi вiд бандитської i iмператорської зброї, а дядько Себастiян кладе перед ним цупкий, мов жерсть, аркуш паперу, чорнильницю, ручку.

— Пиши!

— Що саме? — бере в бруднi з великими пазурами пальцi ручку.

— Пиши, що ти, сякий не такий, навiки пориваєш з бандитизмом, з усiєю контрреволюцiєю, з безпутнiстю, признаєш закони Радянської влади i не будеш, як елемент, брати участi в полiтицi. Зрозумiло?

— Потрiбна менi ця полiтика, — обома руками вiдганяє щось од себе Порфирiй. — Моя полiтика в землi лежить, коли б тiльки самому не лягти в неї, — Вiн довго пише свою дивну сповiдь, потiм хукає на неї, перечитує, подає дядьку Себастiяну i, мiняючись од якоїсь лихої думки, говорить: — От i дiйшов чоловiк до найстрашнiшого... А тепер що скажеш iм'ям властi?

— Iди додому! От i все моє казання! — спiдлоба насмiшкувато дивиться дядько Себастiян.

Порфирiй розгублено i недовiрливо поглянув на нього:

— Як ти сказав? Додому йти?

— А куди тобi ще хочеться?

— Нiкуди, ой, нiкуди, Себастiяне! Я ладен повзти на колiнах до дiтей, до жiнки.

— То краще ходити, а не повзати вчися. Повзати i гадина вмiє. В очах Порфирiя починають шаленiти надiя i мiнлива радiсть.

— Себастiяне, а бiльше нiчого менi не треба?

— Чи знайдеться чоловiк, якому не треба було б бiльшого, нiж вiн має.

— Я не про це, Себастiяне... Я, значить, питаю: у повiт, у Чека, менi не треба?

— В Чека без тебе, дурню, вистачить роботи... До твого папiрця я ще в повiтi, де треба, скажу слово: як-не-як на однiй партi сидiли...

— Ой спасибi тобi, Себастiяне, повiк не забуду. Скiльки ж я передумав про Чека, скiльки одна згадка про нього каламутила душу... Невже оце зараз я повернусь, переступлю порiг i пiду додому?..

— Отак усе i зробиш: повернешся, переступиш порiг, та й будь здоров.

Порфирiй тихенько заклекотiв, засмiявся, обернувся, з-за плеча глянув на голову комбiду, потiм круто став навпроти нього i, не тамуючи радостi, попросив:

— Себастiяне, затопи менi хоч зо два рази в пику. _ Це ж для чого тобi така розкiш? — нарештi посмiхнувся й дядько Себастiян.

— Щоб легше i надiйнiше на душi було. Це менi, вважай, як сповiдь буде.

— Ет!

— Дуже прошу, вдар, Себастiяне... Зроби чоловiку радiсть.

— Ну, коли так дуже просиш, то тримайся! — блиснули завзяттям очi дядька Себастiяна.

— Тримаюсь! I добре бий, щоб усю крученiсть i дурiсть вибити з макiтри! — широко розставив ноги осмiхнений Порфирiй.

Дядько Себастiян пiдiйшов до нього ближче, вiдвiв руку i двигнув Порфирiя кулаком у груди. Той крутнувся i одразу ж опинивсь бiля вiкон, обтираючи спиною стiну.

— Ну, як, трохи полегшало? — насмiшкувато запитав дядько Себастiян.

— Ой, полегшало, нiби гора звалилася з плiч! — гигикаючи, випростується i пiдiймає вгору ковшистi руки Порфирiй. — А тепер я обертаюсь, переступаю порiг i йду, а потiм бiжу додому.

Прояснений, вiн виходить з комбiду, i крiзь незачиненi дверi ми якийсь час чуємо шматки не то схлипування, не то реготу...

На цьому i закiнчилася б справа Порфирiя, аби за неї з другого кiнця не вхопився пильний Юхрим Бабенко. Наступного дня, одягнувшись у святешне, вiн подався на хутiрець до Порфирiя, розцiлувався з ним, з його дружиною, їв-пив за їхнiм столом i аж падав од смiху, коли господар розповiдав, яку мав сповiдь у голови комбiду.

Це було вдень, а ввечерi Юхрим, уже в буденному одязi, горбився перед чорним каламарем i строчив матерiали: допис у газету, а заяви в повiт, губернiю i столицю. Писав не тому, що в нього прорiзався зуб на Порфирiя чи хотiв зайняти посаду голови комнезаму, — нащо йому ця халепа, коли за неї не платять грошей? Юхриму Бабенку потрiбна була пильнiсть i недремнiсть викривача, щоб на цих конях доскочити до служби поки що хоча б у повiтi. Чого йому таку голову i почерк занапащати в селi? I ще хотiлося Юхримовi зажити слави кореспондента — i вiд дядькiв шана, i вiд жiноцтва повага. На щастя, й трапилось пiдходяще дiло. Революцiя у небезпецi, її рятує Юхрим! I вiн пише i радiє з написаного.

В дописi i в заявах вiн звинувачував дядька Себастiяна в тяжких грiхах проти революцiї: у втратi класової пильностi, у пiдозрiлих зв'язках iз класовими недобитками, в самостiйностi розуму i соображенiя та рукоприкладствi. Найбiльше пильний сiлькор налягав на те, як це можна було вiдпустити бандита додому без погодження, дозволу й документацiї вищестоящих органiв.

В село на бричцi приїхала перша комiсiя. Голова комiсiї, видно, був хворою людиною. Йому все не вистачало повiтря, задихаючись, вiн синiв i ставав дуже сердитим.

— Цей не помилує