Анджей Сапковський - Lux perpetua

злочинів. Бо я злякався кари Божої. Бо нам Грелленорт наказав волати «Adsumus» і «Veni ad nos». І ми волали. Кричали, вбиваючи: «Іп nomine Тио!» А коли наставало протверезіння після ґ'андж'ї, охоплював страх. Перед карою Божою за блюзнірство. І я вирішив покинути… Покинути і відпокутувати… Я не зовсім і остаточно зіпсований…

«Бреше», — подумав Рейневан, а його очі та голова раптом переповнилися образами — образами чіткими і безжально ясними. Здушений крик, крок, відблиск пожежі на клинку, відображення перекошеного обличчя Шиллінга на полірованій сталі, його жорстокий регіт. Знову кров, яка струменем ллється на стремена і встромлені в них шпичакуваті залізні сабатони, знову пожежа, знову регіт, гидкі прокльони, удари мечів по руках, котрі чіпляються за вікна, з яких виривається дим і полум'я. «Бреше, — здригнувся Рейневан. — Він остаточно і дощенту зіпсований. Тільки таких притягує Сенсенберг і чари Гренлленорта».

— Брешеш, Шиллінг, — холодно сказав Горн. — Але я питав не про це. Скільки Вершників залишилось у Сенсенберзі?

— Не більше десяти. Але Грелленорт невдовзі матиме у своєму розпорядженні стільки, скільки йому треба. Якщо вже не має. У нього є для цього спосіб.

— Який?

Ренегат відкрив рот, хотів щось сказати, запнувся. Кинув погляд на Рейневана, швидко відвів очі.

— Він притягує, пане Горн. Притягує до себе… декого. Манить, як… Ну… Як…

— Як полум'я — нетлю?

— Саме так.

* * *

Вилазка совинецької залоги кудись на південь видалася, очевидно, вдалою і вигідною. Кнехти повернулися веселі, а оце якраз тепер розвеселялися ще більше. Декотрі, судячи з недоладної мови і співу, були навіть близькі до того, щоби розвеселитися до непритомності.

Tři věci па světě hojí všecky rány: vínečko, panenka a sáček nacpaný![53]

— Горне?

— Слухаю тебе, Рейнмаре.

— Як ти дізнався про дезертирство Шиллінга? І про те, що Унгерат його має і хоче обміняти на сина?

— У мене свої джерела.

— Ти дуже лаконічний. Більше ні про що запитувати не буду.

— От і добре.

— Замість запитувати, заявлю: Шиллінг був єдиною причиною твоєї акції над Ользою.

— Авжеж, — байдуже визнав Горн після паузи, яку порушувало тільки пугикання сов. — Для мене. Для інших причиною був Кохловський. Якби не Кохловський, я не дістав би від Корибута ні людей з Одр, ні грошей. Кохловський — важлива фігура у торгівлі зброєю. А зміна кольорів і партій Яном з Краваржа було надзвичайно щасливою випадковістю, але не більше. Про тебе ж, випереджу твоє наступне запитання, я навіть не знав. Але зрадів, коли тебе побачив.

— Люб'язно з твого боку.

Шум на подвір'ї стихав. Нечисленні ще не дощенту п'яні бургмани продовжували співати. Але в репертуарі почали переважати якось ніби менш веселі пісні.

Ze země jsem па zem přišel,

na zemi jsem rozum našel,

po ní chodím jako pán,

do ní budu zakopán…[54].

— Горне?

— Слухаю тебе, Рейнмаре.

— Я не знаю твоїх планів стосовно цього, але думаю…

— Скажи мені, що ти думаєш.

— Думаю, що те, що ми знаємо про Перферро, нам треба зберегти у секреті. Ми не маємо уявлення, хто ще міг бути отруєний, а якби навіть і знали, то не маємо можливості допомогти. Якщо ж розійдуться чутки про отруту, всіх охопить сум'яття, паніка, страх, чорт його зна, які це може мати наслідки. Нам треба мовчати.

— Ти читаєш мої думки.

— Про Перферро знаємо ми двоє і Шиллінг. Шиллінг, як здогадуюсь, не покине Совинця. Не вийде звідси, щоб розказувати.

— Правильно здогадуєшся.

— Попри дану йому обіцянку?

— Попри. Про що тобі йдеться, Рейневане? Ти ж не просто так почав цю розмову.

— Ти попросив мене допомогти, і я допоміг. Минув майже тиждень. Ти вже не допитуєш Шиллінга про речі, пов'язані з магією. Мені ж кожен день, кожна година, проведена в Совинці, нагадує, що десь там далеко ув'язнена Ютта чекає на порятунок. Тому я збираюся їхати. Найближчим часом. Перед тим заспокоївши тебе. Усе, про що я тут довідався, а особливо про Перферро, збережу в таємниці, нікому і ніколи цього не відкрию.

Горн довго мовчав, при цьому складалося враження, що він вслухається в пугикання сов.

— Не відкриєш, кажеш. Це добре, Рейнмаре. Мене це дуже тішить. Добраніч.

* * *

Зима вже зовсім, здавалося, поступилася місцем весні. І не скидалося на те, що вона хоче за це місце боротися. Був день святих Кирила і Мефодія, восьме березня Anno Incarnationis Domini 1429.

* * *

Горн чекав на Рейневана в мисливській палаті Совинця, прикрашеній численними ловецькими трофеями.

— Ми виїжджаємо, — без вступу почав Рейневан, коли вони сіли. — Ще сьогодні. Шарлей і Самсон пакують в'юки.

Горн довго мовчав.

— Я збираюся, — врешті-решт заговорив він, — напасти на замок Сенсенберг, захопити його і спалити. Збираюся винищити Чорних Вершників до останнього. Збираюся покінчити з Біркартом Грелленортом, спершу використавши його для того, щоб дискредитувати і знищити Конрада Олесницького, єпископа Вроцлава. Я говорю тобі це, щоби ти знав, які мої наміри, хоча ти й так, напевне, здогадався про них із тих запитань, які я задавав Шиллінгові. І запитую тебе прямо: ти хочеш взяти в цьому участь? Бути при цьому? І докласти рук до цієї справи?

— Ні.

— Ні?

— Не до того, як я звільню Ютту. Ютта для мене важливіша. Найважливіша, розумієш?

— Розумію. А тепер я тобі про щось розповім. Вислухай. І постарайся зрозуміти мене.

— Горне, я…

— Вислухай.

— Я, — почав Горн, — ані не Горн, ані не Урбан. Вигадане ім'я, вигадане прізвище. Насправді мене звати Рот. Бернгард Рот. Моєю матір'ю була Маргарита Рот, бегінка зі свидницького бегінарію. Мою матір вбив Конрад, теперішній єпископ Вроцлава.

Як було у Шльонську з бегардами та бегінками, ти не можеш не знати. Усього лише через три роки після того, як В'єннський собор оголосив їх єретиками, єпископ Генріх з Вєжбна влаштував велике полювання. Нашвидкуруч створений домінікансько-францисканський трибунал узяв на тортури і послав на вогонь понад півсотні чоловіків, жінок і дітей. Тим не менше, бегарди вижили, їх не зуміли винищити і під час чергових хвиль переслідувань, у 1330-му, коли лютував Швенкефельд, і в 1372-му, коли до нас завітала Чорна Смерть. Вогнища палали, бегарди трималися. Коли в 1393 році почали чергове цькування, моїй матері було чотирнадцять років. Вона протрималася аж доти, можливо, тому, що в бегінарії була не дуже помітною, мало впадала у вічі, день і ніч гаруючи у шпиталі Святого Михайла.

Але настав 1411 рік. У Шльонськ повернулася зараза, і на ґвалт шукали винних — причому не євреїв: євреї у ролі винних уже всім намуляли очі, потрібно