Патрік Зюскінд - Парфуми

зцілення печерної людини й інші експерименти. І на початку грудня він очолив експедицію безстрашних адептів на пік Канігу, який знаходився на тому ж меридіані, що й Париж, і вважався найвищою горою Піренеїв. Цей вчений муж, що стояв на порозі старості, звелів винести себе на вершину заввишки 2800 метрів з метою перебування там протягом трьох тижнів на найчистішому, найсвіжішому повітрі, аби, як він сам про це привселюдно заявив, на Різдво знову зійти вниз міцним двадцятирічним юнаком.

Адепти відмовилися йти далі за Верне — останнє людське поселення біля підніжжя страшної гори. Проте маркіза ніщо не могло зупинити. Скинувши з себе одяг у крижаний холод, голосно й завзято щось викрикуючи, він сам почав сходження. Остання згадка про нього — це його силует з екстатично піднятими до неба руками, що з піснею зникав у хуртовині.

В ніч перед Різдвом учні даремно чекали на повернення маркіза де ля Тайяд-Еспінасса. Він не повернувся ані старцем, ані юнаком. І раннього літа наступного року, коли найвідважніші подалися на пошук й викарабкалися на все ще засніжену вершину піка Канігу, вони не виявили там жодного сліду — жодного шматка одягу, жодної частки тіла, жодної кісточки.

Звичайно, це не зашкодило його вченню. Навпаки. Незабаром народилася легенда, що на самісінькому верхів’ї гори він поєднався з вічним вітальним флюїдом, розчинив себе в ньому і відтоді невидимий, але вічно молодий ширяє над Піренеями, і той, хто туди підніметься, довіриться йому, протягом року буде позбавлений усіх хвороб і процесу старіння. Аж до кінця XIX сторіччя кілька медичних кафедр захищали флюїдальну теорію Тайяда, а багато окультних товариств застосовували її терапевтично. І в наші дні з обох боків Піренеїв, а саме в Перпіньяні та Фігерасі існують таємні тайядівські ложі, які збираються раз на рік, щоб піднятися на пік Канігу.

Там вони розпалюють велике вогнище, нібито з приводу сонцестояння і на честь святого Йоана, а насправді, щоб ушанувати свого Майстра Тайяд-Еспінасса та його великий флюїд і щоб здобути вічне життя.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

35

Якщо для його першої подорожі Францією Гренуєві знадобилося сім років, то другу він проробив за неповних сім днів. Гренуй уже не уникав гамірних міст і велелюдних вулиць, не шукав обхідних доріг. Він мав запах, мав гроші, тож вірив у власні сили й поспішав.

Увечері того ж дня Гренуй дістався до Гро-дю-Руа, маленького портового містечка на південний захід од Ег-Морта, звідки вантажне судно перевезло його в Марсель. Там, не виходячи з гавані, він пересів на інше судно, яке пливло на схід. Двома днями пізніше Гренуй був у Тулоні, ще за три дні — в Канні, а далі пішов стежкою пішки геть від берега на північ, у бік недалеких пагорбів.

Через дві години він уже стояв на плоскогір’ї. Перед ним розлягалася широка долина, схожа на величезну чашу, оточену вінцями зелених пагорбів та урвищами гір. Довкола буяли ниви, садки та оливкові гаї. У далині панував якийсь дивно інтимний клімат. Хоча море лишилося за недалекими горбами, тут не було ні солоного вітру, ні пісків, ні безмежних просторів, лише тиха відстороненість, ніби до узбережжя доводилося їхати багато днів. На півночі здіймались велетенські гори, на яких лежав і ще довго мав лежати сніг, але звідти не тягло холодом. Весна просунулася далі, ніж у Монпельє. М’який серпанок покривав поля. Цвіли абрикоси й мигдаль, а тепле повітря було насичене духом нарцисів.

З протилежного боку долини, милі за дві звідси, в підніжжі гір тулилося місто. Здалеку воно не справляло особливого враження: ні колосального собору над будинками, ні могутнього замку, жодної розкішної будівлі, яка привертала б увагу, лише баня невеличкої церковці. Мури міста можна було назвати як завгодно, тільки не неприступними. То тут то там будинки виходили за межі міста, найчастіше вниз, до річки, надаючи йому трохи розшарпаного вигляду. Ніби його дуже часто здавали ворогові й знову відвойовували, але воно стомилося чинити опір усім отим вторгненням, — але не від безсилі, а від недбальства чи навіть од усвідомлення власної сили. Місто справляло таке враження, наче пишнота йому ні до чого. Йому належала запашна чаша величезної долини за мурами, й воно більше нічого не потребувало.

Це непоказне, але самовпевнене містечко мало назву Грас. І ось уже кілька десятиріч воно було безперечною столицею виробництва й торгівлі ароматичними речовинами, парфюмерними товарами, туалетним милом та олією різних сортів. Джузеппе Бальдіні завжди вимовляв цю назву з мрійливим захопленням. Це, мовляв, Рим запахів, земля обітована всіх парфюмерів, і хто не пройшов тутешньої школи, той не має права зватися майстром.

Гренуй дивився на Грас дуже тверезим поглядом. Він не шукав обітованої землі, і його серце не забилося дужче, коли він побачив оце гніздо, приліплене на косогорі. Гренуй прийшов сюди, бо знав, що тут краще, ніж деінде, зможе опанувати майстерність виробництва пахощів. А майстерність йому була потрібна для досягнення власної мети. Діставши з кишені пляшечку зі своїми парфумами, він ощадливо напахався й рушив далі. За півтори години, ополудні, Гренуй був у Грасі. Він пообідав у заїжджому дворі на площі Оз Ер — горішній околиці міста. Площу перетинав струмок, у якому чинбарі мили шкури, щоб потім розстелити їх для просушування. Тут стояв такий жахливий сморід, що деякі мешканці втрачали апетит. Тільки не Гренуй. Він добре знав цей запах, з ним почувався навіть упевненіше. У всіх містах він шукав спочатку квартал чинбарів. Виходячи згодом із такого смердючого середовища в інші квартали міста, він вже не почував себе чужим.

Увесь пообідній час Гренуй тинявся містом. Воно було неймовірно брудне через безліч струмків, що текли в занедбаних рівчаках та канавах, підмиваючи вулиці та провулки й заливаючи їх мулом. У деяких кварталах будинки стояли так щільно, що місця для проходу залишалося з лікоть, і городяни, чвакаючи в багнюці, мусили притискуватись одне до одного, щоб розминутися. Навіть на майданах і найширших вулицях проїхати возом було непросто.

Однак, при всьому брудові, при всій метушні й тісняві, місто клекотало підприємливістю. Гренуй нарахував не менше семи миловарень, добрий десяток парфюмерень та рукавичниць, безліч менших майстерень, де виготовляли дистиляти, помади та спеції, а також сім оптових крамниць, що торгували ароматичними виробами.

Тут і справді були купці, які володіли солідними конторами, хоч розпізнати це серед будинків часто було неможливо: фасади мали з вулиці скромний обивательський вигляд. Проте все, що зберігалося в коморах та величезних погребах, — діжки з олією, штабелі духмяного