Патрік Зюскінд - Парфуми

першої доповіді маркіз де ля Тайяд-Еспінасс удруге представив свого підопічного в актовій залі університету. Наплив публіки був небачений. Прийшов увесь цвіт Монпельє, не лише науковий, а й світський, в тому числі багато дам, які хотіли побачити легендарну печерну людину. І хоча противники Тайяд-Еспінасса — головним чином представники «Товариства, друзів університетських ботанічних садів» та члени «Спілки сприяння агрикультурі» — мобілізували всіх своїх прихильників, захід мав грандіозний успіх. Щоб нагадати публіці про стан Гренуя тиждень тому, Тайяд-Еспінасс спершу передав у зал малюнки, на яких печерна людина була зображена у всій бридкій занедбаності. А потім він звелів привести нового Гренуя — у гарному оксамитовому сюртуці синього кольору, в шовковій сорочці, напомадженого, напудреного й причесаного; і вже те, як він ішов, а саме: виструнчившись, маленькими кроками, граціозно похитуючи стегнами, — як він без чужої допомоги вибрався на поміст, низько вклонився, з посмішкою повів головою сюди-туди, змусило всіх скептиків і критиків ураз замовкнути. Навіть друзі університетських ботанічних садів зніяковіло мовчали. Надто вже разючою була зміна, надто приголомшливим диво, без якого тут, очевидно, не обійшлося: там, де тиждень тому скоцюрблено сиділа змучена здичавіла тварина, тепер стояла цілком цивілізована людина з гарною статурою. В залі поширився якийсь майже побожний настрій, і коли Тайяд-Еспінасс піднявся на кафедру, щоб зробити доповідь, запанувала абсолютна тиша. Він укотре вже виклав свою досить відому теорію летального земляного флюїду, пояснив потім, якими механічними та дієтичними засобами він видалив цей флюїд з тіла демонстрованого суб’єкта і замінив його вітальним флюїдом; а на закінчення закликав усіх присутніх, як друзів, так і противників, перед лицем такого переконливого доказу не чинити більше опору новому вченню, а боротися разом із ним, Тайяд-Еспінассом, проти злоякісного флюїду й визнати позитивний вітальний флюїд. Тут він простягнув руки, підвів очі до неба, і багато вчених мужів повторили за ним цей жест, а жінки заплакали.

Гренуй стояв на помості й не прислухався. Він з величезним задоволенням спостерігав за дією зовсім іншого флюїду, значно реальнішого: свого власного. Врахувавши розміри актової зали, він напарфумився так сильно, що не встиг ще вийти на поміст, як аура його запаху почала інтенсивно випромінюватися в залу. Він бачив, як вона — він справді бачив її навіть очима! — як вона захопила спочатку передні ряди, потім перемістилася далі до середини зали, і нарешті досягла галереї. І той, кого вона зачепила, — серце Гренуя закалатало від радості, — той змінювався на очах. Під впливом його аромату люди, самі не усвідомлюючи цього, міняли вираз обличчя, міняли свою поведінку, свої почуття. Той, хто спочатку лише здивовано-байдуже оглядав його, тепер дивився вже з замилуванням; хто сидів нерухомо, відкинувшись у кріслі, з критично зморщеним чолом та багатозначно скривленим ротом, тепер невимушено подався вперед, з обличчям по-дитячому ясним, і навіть на обличчях найбоязливіших, переляканих, найчутливіших, тих, хто спочатку не міг без жаху дивитися на нього, а потім — без належного скепсису, з’явилися відтінки люб’язності, навіть симпатії, тільки-но до них долинув його запах.

Після закінчення доповіді все зібрання встало, охоплене шаленим захватом. «Хай живе вітальний флюїд! Хай живе Тайяд-Еспінасс! Слава флюїдальній теорії! Ганьба ортодоксальній медицині!» — кричав учений люд Монпельє, найвизначнішого університетського міста на півдні Франції, і маркіз де ля Тайяд-Еспінасс переживав найвеличнішу годину свого життя.

Гренуй, який зійшов з помосту і пірнув у натовп, зрозумів, що ці шалені овації були присвячені йому, тільки йому, Жану-Батісту Гренуєві, навіть якщо жоден із тріумфуючих у залі про це не здогадувався.

34

Він ще кілька тижнів залишався в Монпельє. Він став досить знаменитим, і його запрошували до салонів, розпитували про печерне життя і про лікування у маркіза. І раз по раз йому доводилося розповідати історію з розбійниками, які викрали його, і про кошика з харчами, і про драбину. І щоразу він прикрашав її якимись новими деталями. Так Гренуй знову натренувався у вмінні говорити — правда, не дуже добре, бо з мовою у нього все життя не ладилось, — і, що важливіше, він навчився майстерно брехати.

Власне кажучи, він зрозумів, що може розповідати людям усе що завгодно. Довірившись одного разу — а вони відчували довіру до нього, тільки-но вдихнувши його штучний запах, — потім вони вірили вже завжди. Надалі він здобув деяку впевненість у світському поводженні, чим раніше не володів. Вона стала помітною навіть фізично. Здавалося, він навіть підріс, а його горб почав зникати. Ходив він майже зовсім прямо. А коли до нього зверталися, він більше не згинався в поклоні, а стояв рівно, витримуючи спрямований на нього погляд. Звичайно, за цей час він не став ані світською людиною, ні завсідником салонів, ні суверенним членом товариства. Але понура незграбність кудись поділася, поступившись місцем манері, яку вважали природною скромністю чи принаймні вродженою сором’язливістю і яка справляла зворушливе враження на деяких панів і деяких добродійок — в ті часи у світських колах любили все «природне» і своєрідний шарм неотесаності.

На початку березня він зібрав свої речі й пішов геть, тишком-нишком, одного раннього ранку, тільки-но відчинились ворота, одягнений у непримітний коричневий сюртук, який напередодні придбав у лахмітника, та перекошений капелюх, що наполовину прикривав його обличчя. Ніхто його не впізнав, ніхто не побачив і не помітив, бо в цей день він навмисне відмовився від своїх парфумів. І, коли маркіз ополудні наказав почати розшуки, сторожа присягалася, що хоч і бачили вони багатьох різних людей, які виходили з міста, але ні в якому разі не того відомого печерного чоловіка, на якого вони обов’язково звернули б увагу. Тоді маркіз пустив поголос, нібито Гренуй залишив Монпельє з його дозволу, аби поїхати до Парижа в сімейних справах. Проте в глибині душі він дуже розсердився, бо мав намір зробити з Гренуєм турне через усе королівство, аби завербувати прихильників для своєї флюїдальної теорії.

Через якийсь час він знову заспокоївся, оскільки його слава поширилася і без турне, майже без будь-яких зусиль з його боку. В «Журналь де саван» і навіть у «Кур’єр де ль’Ероп» з’явилися довгі статті про fluidum letale, і з усіх усюд почали їхати до нього летально отруєні хворі з надією вилікуватися. Влітку 1764 року він заснував першу «Ложу вітального флюїду», яка налічувала в Монпельє 120 членів, а також організував філіали в Марселі та Ліоні. Потім він вирішив перескочити до Парижа, аби звідти завоювати своїм ученням увесь цивілізований світ, але спочатку для пропагандистської підтримки свого походу він хотів зробити якийсь флюїдальний подвиг, що затьмарив би