Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

Ні, він на грішній цій землі, де немає тихого голубого світіння над гостроверхими теремами, де є буяння пристрастей і неспокою... Чи не бояриня Гордина все те крутить навколо нього?!

—   А для чого звільнили? Мені й тут добре...

Мужі деревські перезирнулись. Гостро вдарило їм у ніздрі їдучим духом нечистот, пацючого поту й посліду.

—   Хощемо тобі дати волю, княже,— сказав наймолодший сухорлявенький юнак. Дивно, що на ньому була свитка із заморської вольниці.

Либонь, якийсь боярчук...

—    Це... бояриня Гордина вас сюди прислала? — з якимось страхом перепитав Малко. Деревляни знову перезирнулись. Звідки він знає про бояриню?

—    Гаразд. Піду з вами. Тільки доведіть мене до Києва. До княгині...

—    Пощо так? — захвилювались гості.

—    Перед смертю... дітей своїх побачити хочу... Чи живі...

—    Живі, княже! І Добриня, і Малуша. Ми їх бачили. При дворі княгині.

—    А в табір ваш не піду. Супроти долі своєї не буду ходити...

—    Чого боїшся? Люди тебе з неволі вирятували, а ти!.. Може, це і є твоя доля? Звідки знаєш, яка вона, твоя доля!..— це знову той боярчук.

—    Хтозна, мо', й так. А може, гадаю, не треба вже деревській землі зводитись на нову війну. Може, Києву суджено підняти свою главу над усіма землями? І над усіма племенами слов'ян?

—    Зрадник ти, княже...— розсердився боярчук.

—    Для чого ганьбиш князя, Чурине? Либонь, сам хощеш на його славі в'їхати у київські ворота! — гиркнув на сухорлявого юнака з тонким вусом провідця.

—    Могуто, а що? Нехай наш князь піде до Києва, Вволимо його жадання,— запропонував хтось із мужів.— Може, він і справді на той світ скоро збереться...

—    А ми його не пустимо на той світ. Відгодуємо, бо, бач, самі кістки в тілі, аж торохтять,— весело докинув інший.

Деревські мужі трохи розвеселились. Могута підкрутив пшеничного вуса.

—   Нехай і справді... погостює в княгині. Але ж ти, княже, і стати на ноги не можеш?! Леле! Дайте йому якогось окрайця...— розпорядився Могута, коли двоє його содругів намагались поставити Малка на ноги. Той, ступивши один крок, хитнувся од безсилля і почав падати. Ледве встигли його підхопити сильні руки нескорених лісових мужів.

Але не від безсилля зомлів Малко Любечанин. Від радости, що побачить перед смертю і стольний Київ, перед яким мусить вклонитись, як перед переможцем, і що побачить дітей своїх... І що з'явиться перед могилою свого вітця... не як володар, а як раб... Чиє серце витримало б стільки людської радости, зневаги і приниження водночас?

* * *

Для всіх, хто раніше знав княгиню і хто наблизився до неї пізніше, вона здавалась незбагненною. Може, в цьому і була її сила. Бо за тією незбагненністю у людей відразу ж виринали пекельні з'яви про живцем закопаних бояр деревських або живцем спалених послів Малкових... Чи пізніше, вже коли пішла з ратниками воєводи Щербила під Іскоростень, вона влаштувала на могилі свого князя-мужа таку бучну й криваву тризну, що здригнулась уся деревська земля від жаху. Мечники її дотла спалили дерев'яний град Іскоростень, а вельможці Мала, щоб підлестити Ользі, десь упіймали свого князя й віддали тоді їй в руки... разом з дітьми...

Київські бояри тепер переповідали своїм підрослим дітям про помсту княгині Ольги за смерть мужа-князя, за деревську ворохбу... Веле жорстоке серце у княгині, як у її діда, царя Симеона. Краще жити з нею в мирі. Не раз вона ставила на коліна і київських бояр мудрістю своєю, і чоловічою відвагою.

Але між собою та на людях боялися називати княгиню жорстокою. Казали, що княгиня лагідна та добра, бо он дітей свого ворога не побила, взяла у свій двір на челядницьку службу. І Маломира-князя не знищила — посадила його в любецький острог, там і живе.

А за тими голосними восхваліннями доброчинностей княгининих повзли зловорожі пошепти: князь Гліб відмовився від матері за нехристиянську жорстокість. Княгиня від того гірко побивається і тлумить у собі печаль, але на люди не несе її. Зате, кажуть, більше уподобала меншого сина — Святослава. Тільки намагається вирвати його від варяжинів, з якими він зжився з малолітства, і нічого в неї не виходить...

Хтозна, що робиться у неї в душі і чого можна ще чекати від цієї володарки. Якась вона незбагненна! Краще бути подалі...

Її спокійний погляд і тихий голос насторожували всіх — від бояр до челядниць. Несподіваність і непередбачливість її дій завжди тримали всіх у напрузі. В глибині душі у людей, котрі її оточували, звісно зачаївся острах і саме через те вони поспішливо падали перед нею на коліна, улесливо посміхались, гнули хребти у поклоні...

Княгиня все це бачила і розуміла, навіть була впевнена, що за це її тепер усі наближені ненавидять. І якщо вона, колись непримітна, тиха жінка, що боролась за те, щоб вистояти на землі, тепер вибралась на вершину влади, то не дай Боже їй якось спіткнутись. Накинуться на неї, яко дзьобате вороння на труп,— розшматують і розметуть!.. Навіть кістки рознесуть по полю!..

Вона мусила не помилятись ні в чому. Мусила нощеденно думати, як тримати на прив'язі біля себе — і в той же час на належній відстані — веле сильних, багатих, талановитих і тому небезпечних. В ній прокинулась владна кров гордого діда, непереможного болгарського царя Симеона.

Ніхто не міг затьмарювати її своїми вміннями й талантами. Для цього вона мусила сама читати про діяння великих імператорів ромейської давнини і болгарського вознесення, щоб бути розмислом їхнім збагаченою, щоб уміти передбачати, дивитись вперед і в той же час щоб не дратувати оточення, силою якого вона трималась, своїми знаннями, талантами і вмінням. Це, помітила давно, найбільше дратувало ґречних мужів боярських. І це було найбільш небезпечним для неї! Тож мусила вдавати із себе простеньку розумом, скромною забаганками — і в той же час зірко прозрівати душі, виважувати невнарок сказані слова чи й потаємне мовчання. Бо то теж мова серця, яку треба вміти прочитати.

Часом княгиня втомлювалась від такого життя. Здавалося іноді, що чим довше тяглися її роки, тим більше вона відривалась від землі і вивищувалась над усіма. Бо піднімалась над ними своїм розумінням усіх, передбаченням, волею.

І в той же час чим далі, тим менше бачила побіч себе людей. Змінились навіть челядниці і покоївки — стали більш уважливими, більш послужливими й більш запобігливими... Ніхто з нею так просто й щиро давно вже не розмовляв, як бувало колись