Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

б крила слава і не були б вони рабами!.. Народ його деревлянський, певно, піднявся б увесь на стань і захистив би гідність його дітей...

А так княжна деревлянська, як остання служка, як рабиня, слугує київській княгині. Чи є на світі більше приниження, як почути про ганьбу своїх дітей, яка через тебе упала на них?!

—   Тікай звідси, Малку. Якщо буде на це твоя згода, скажу київським боярам. Вони піднімуть киян проти княгині. А ти прийдеш у свою вотчину по закону і обичаю. Київська земля тебе прийме.

Тепер бояриня стояла за закон і обичай. А коли Олег-зайда вбив його вітця і силоміць забрав його стіл і країну, якому закону і обичаю слугувала вона, бояриня Гордина?

О, зміяться, як зміяться й вив'юнюються її умедливі слова. Що ж вона виважує для себе? Хитрюща відьма. А про своє сватання ні слова.

Чого ж тоді так турбується про нього? Що матиме від того?.. Нарешті не витримав:

—   А тобі що від того, хто сидітиме на київському столі?

Бояриня заметушилась, завертілась. Який же дивак!

Що їй від того? Хіба вона заради користи своєї?

—    Я ж за тебе, княже, за твою правду хочу заступитись.

—    За мою правду?

—    А таки ж так! — заусміхалась до нього.— За тобою піде вся деревська земля, і київський люд, і бояри.

—    Усі бояри підуть?

—    Може, не всі. Але багато.

—    Ага, ти хощеш зіпхнути княгиню Ольгу.

—    Хощу, княже! — спалахнули іскорками її прекрасні карі очі. На вилицях заяснів легкий рум'янець, який розправив їй зморшки.— Зайда вона. Чужинка. Маємо своїх князів.

—    Але ж зайдою першим був той злодіюка, Олег.— Малкові вже урвався терпець від її підступної льсти. Якась зміюка сиділа в тій боярині — пересмикалась, звивалась, цілила в когось якоюсь отрутою. В кого ж? — Олег був убивцею мого вітця, законного Києвича. Чого ж зараз переді мною блазнюєш? Ти була тому убивці хто? Хто?..

Бояриня не сподівалась на таку жорстку й відверту розмову. Замість того щоб він ухопився за поміч її і вирвався на волю, замість того щоб зрадіти їй, зрадіти, що і кияни, і київські бояри його підіпруть, якщо він зараз піде на Київ, коли в ньому сидить беззахисна вдовиця-княгиня, та ще й чужинка, він дорікає боярині минулим!!!

—    Чи не однаково, Малку! — запримітив, що вона вже й не називає його князем, а так, як звичайного простолюдина, Малком.

—    Лживі слова речеш, боярине. Льста твоя упіймала тебе. Іди геть від мене.— І першим повернувся й пішов до своєї темної комірчини.

Самотинні його роздуми навчили бачити людей якось з глибини, зсередини. Відчував, що ним хочуть торгувати, використати для себе. Хто вони, котрі стоять за спиною Гордини? Авжеж, не владний Київ і не його люди. Певно, ті, що завжди сидять тихо по шпаринах, яко таргани, і виповзають, лиш темінь опуститься над землею, щоб когось вкусити, щось урвати, щось захопити. Крізь сміття льстивих, ласкавих і співчутливих слів Малко навчився бачити чужу мстивість, захланність, озлоблення, відразу відчував лжу і зачаєну ненависть. У людині відразу ж умів бачити здобичливого воя чи брехливого лакузу, який прикидався добрим і послужливим. О, скільки тих облич перейшло знову в його передумах за ці любецькі роки!.. І князів, і купців, і челядинів, і мечників, і чатарів — всіх, кого бачив, кого слухав, кого стрічав у своєму житті.

Він ніби заново прожив своє життя і нині побачив глибше, більше в тих людях і доброго і лихого. Бо сам став інакшим — новим. А яким? Не знав того. Тільки не було вже в його душі ані крихти жалощів за свій високий князівський чин, був лише біль за гріхи, за ганьбу своїх дітей і своєї землі.

Уже з добрий десяток літ живе Малко в цьому острозі. Став потроху забувати й обличчя своїх дітей. Зараз почув про них — вони живі. Радів з того. Живі його Добриня і Малуша! Княжі діти служать челядинами у княгині київської...

І плакав Малко від того. Краще б їм було згинути... Але своїм чатарям не скаржився ні на що, нічого не просив, як і раніше. Коли одного разу почув, що двері його комірки, де він спав, зачинили на засув, подивувався. Чого б то? Чим кого образив? Але знову ж нічого не сказав. Певно, все те давно вже визначила йому його доля. Певно, тепер мусить тут померти голодною смертю. Він готовий. Тільки бридко, коли потім пацюки будуть обгризати твоє тіло...

Спочатку знав, що минуло два дні і дві ночі. Потім почав плутати і збиватись з ліку — скільки ночей і днів промайнуло, відколи заперли його в цій темній смердючій від постійної присутности пацюків комірці. Хтось забрав у нього світло, їство і воду. Лежав безрушно на дощаному ложі, дивився в стелю чи крізь неї.

Думками ширяв поза світами, де вже не було ні його минулого, ні земних клопотів, а були нові, небачені гради, що тонули в голубому світінні пітьми. Там здіймались гостроверхі тереми, храми з високими і круглими золотистими маковицями чи вежами. І були у нього під ногами такі жагучо-зелені трави, а в обличчя простягали віти такі рожеві яблуневі суцвіття, що від подиву у нього перехоплювало дихання. Десь в глибині пам'яті він знав, що все те він уже десь бачив, що топтав оті соковиті трави і милувався тим рожевим цвітом. Але згадати, коли те бачив, йому було несила...

Так він марив у намаганнях згадати щось далеке й забуте й не почув грюкоту засову в дверях до його комірки. Навіть коли побачив на порозі височенного молодика з довгим дзьобатим носом і гасилом в руках, теж не здивувався. Ніби також десь його вже бачив.

—   Осьдечки він! — сказав голосно цей молодик до когось.— Ми його не там шукали. Княже, підводься, ми прийшли по тебе.

Малко поволі звівся й обіперся на лікоть. Довго й пронизливо вдивлявся в незвичайних гостей. Через поріг переступило ще кілька молодиків. Усі простолюдини, в сірих свитках, вовняних шапках, як одягались люди в деревській землі...

—   Княже, не бійся. Твоїх чатарів ми перебили. Ти вільний — ходімо в свою землю. У нас в лісі є свій табір — зберемо усіх деревських мужів і відіб'ємось від Києва,— гучав густий голос довгоносого молодика з гасилом, певно, то був провідця цієї ватаги.

Малко мовчав, відвів погляд убік.