Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

Від цих думок опустились його плечі, погас возносливий блиск в очах. Тепер влада ніби випливала з його рук, а княгиня віддалялась, підносилась над ним дедалі вище і ставала зовсім недосяжна...

Невже його зваба тепер не діє на княгиню?

Невже його влада над нею скінчилась?..

Розп'ята душа

Усяк знав, де жив колишній деревлянський князь, а нинішній раб, бранець княгині Ольги — Малко. Жив у острозі Любеча. Жив за високими валами і заборолами, на високій крутосхилій горі, жив за сімома замками і охоронявся сімома осторожниками.

Добра княгиня Ольга пожаліла свого бранця: землю його пригорнула під київський стіл, сина Добриню забрала на свою стайню, на Княжу Гору, дочку Малушу поселила в своїх покоях. Йому ж, князеві деревлянському, дарувала життя, хоча і без честі, ось у цьому острозі, що на Любецькій горі. Жив Малко у порожньому теремі разом із мишами і щурами, які вільно і безбоязно метались по мостинах у порожніх комірчинах. А тепер ніби всі їх зграї оселились навколо комірчини, де він спав і їв,—визбирували крихти хліба чи якої іншої поживи, що залишалась у мисах. Вітер свистів і завивав крізь величезні шпарини вікон і дверей, які ніде щільно не причинялись. Отут Малко Любечанин жив собі чи тільки дихав — того ніхто не відав. ї ніхто не заздрив його полонянській долі. І ніхто в очі не бачив, бо сторожували його як належить.

Через те коли в Любечі з'явилась бояриня Гордина і почала своєю трійкою об'їздити навколо Любецької гори й острога, вона довго думала, як зустрітись їй із Малком-затворником. І придумала. Спочатку послала свого конюха в острог з бочкою п'янкого меду. Нібито його пожалувала осторожникам, забутим усім світом, сама княгиня Ольга.

Наступного дня знову послали туди свого конюха з медами нібито від княгині. Аж доки той конюх не домовився з чатарями, щоб родичка якась Малка Любечанина зустрілась з ним.

Чатарі-осторожники були людьми добрими і довірливими. Чому б і не провідати самотинного затворника? Малко був людиною смирною, з ними не сварився, на волю не просився, цілими днями блукав дворищем і коморами. Про щось думав, думав... і сивів. Було від чого йому сивіти. З такої он вершини високости і перемог злетів у цю любецьку прірву. Лиш тепер князь Маломир побачив, що ніяких перемог у нього й не було, що в ті вільні його времена не стачило в нього ані сили в розумі, ані відчуття в серці, щоб визнати, що він звичайнісінький боягуз, котрий і серед простолюдинів рідко зустрічається, що замахнувся оволодіти великою Київською країною через княгиню Ольгу, якій зранив серце убивством її мужа; що діяв простоумними хитрощами і послуговувався чужими руками, а не власною працею, власною волею, власним мечем. І отак жадав вознестися задарма! Та ба! За те все зрадництво своє дістав безчесний полон.

Краще було б йому згинути в бою, яко богатир, яко відважний вой, і тоді народ співав би про нього пісні, лірники розносили б по всій землі свої думи, і був би він славен у віках. І дух його витав би над його землею і кликав би людей до помсти. А так що? Був собі хирлявенький, хитренький князько Малко та й згинув. Не лишилось навіть славної його могили, як є могила князя Оскольда, не лишилось ніякої слави. Сама неслава...

Зігнулась від тих передумів у ньому його гордість. Все людське в ньому було принижене. Страх охопив його душу, бо тепер бачив свою сліпоту, і неміч, і свій великий людський і державний гріх. Горе грішникові, котрий пізно прозріває. Краще б і не прозрівав! Бо як може тепер земля носити на собі володаря, коли він істинно раб духом. Коли земля не може прийняти від нього його каяття... Через те він, той прозрілий грішник, приречений ще в цьому житті згорати на пекельному вогні свого каяття, яке вже нікому не треба було. Через те він з'їдав сам себе в цій самотинній пустелі німоти і холоду.

Сивів Малко Любечанин і німів. Душа його ставала також німою і холодною. Чекав, доки вона тихо відірветься від цього життя і десь понесеться на інші небеса, де його, може, зрозуміють і простять... Спалював своє сумління на вогнищі власного прозріння. І рана душі його була як море... Хто зцілить її?

І ось сказали йому: хоче побачити його якась жона. Родичка ніби. Зустрів цю звістку байдуже; коли побачив бояриню Гордину, не впізнав спочатку. Потім у байдужих очах змайнула згадка: либонь, це та сама бояриня, що хотіла посватати для свого сина Чурині його доньку Малушу! Чого ж тепер хоче? Чи знову бажає свататись? Либонь, знає, що Малуша раба, що забрала її київська княгиня яко бранку і з милості до дитини тримає в своїх палатах...

Підняв на гостю важкий погляд. Що ж тебе сюди пригнало, боярине? Як ти дісталась через любецькі пущі — може, знову на мітлі? Так оповідали йому колись іскоростенці. Тоді всі в один голос мовили: біду віщувала ця бояриня-відьма. А що зараз віщує?

Гордина тим часом посміхалась йому своїми великими карими очима, дрібнесенькі зморщечки сіткою покривали її лице. Губи ліпили умедливі слова. Який теремище має тепер князь Маломир, яких добрих чатарів і як важко було їй до нього дістатись... А чого хоще бояриня — то справа потаємна. Вона огледілась навколо, чи не наставляє хто вухо на її слова. І говорила, говорила без упину.

Малко ніби прокидався від сну. В його збайдужілий мозок вливались спогади. Він князь київський?.. А так, ще матінка колись так говорила. І про могилку батька Оскольда, що над Дніпром, чув... і про княгиню Ольгу.

Гордина кличе його втекти звідси до Києва, підняти киян супроти княгині, і її воєвод, і її варяжинів, і бояр лякливих. Звільнити з полону його дітей. Малко стрепенувся. Діти! Його діти страждають через нього!..

—    А де ж вони, може, знаєш? — голос у нього був тяжкий, ніби перепалений.

—    Добриня на стайні, за кіньми ходить. Малуша — у палатах княгині. Слугує їй яко челядниця.— І вже забула доброзичлива бояриня, що недавнечко сватала ту дівчинку, що нині челядниця, за свого сина Чуриню. Тепер ані слова про те. Щось взялося йому ніби голками коло серця... Отаку рабську долю уготовив своїй дитині він сам... Коли б згинув з честю, над долею його дітей розправила