Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

розмовляв з нею Степко Книжник чи його мати — Житяна. Не бачила побіля себе жодного мужа, який би ось так, як колись Степко, за один день зібрав би киян на її захист. Гай-гай!.. Не було і таких жінок, як Житяна, з її простими і щирими словами розради... Не було й таких, як Гомін-майстер, що навіть сліпим умів ставити храми краще, аніж видющі здателі... Відсунувся від неї і воєвода Щербило з якоюсь потайною раною в серці. Навіть милосердний до всіх Гліб, кров її, син і надія її, відійшов від неї... Замкнувся у своїх палатах зі своїми виучнями та вписує в пергамен діяння володарів, їхні роки і дні проминущі. Після пожежі на мийні ніби чорна прірва пролягла між ними... Пригадувала, як він виніс із пожежі котрогось боярина — закіптюжене обличчя, і по ньому котяться великі срібні краплини сліз. Він їх не витирав, і на щоках лишалися білі сліди, промиті чистою і чесною сльозою. Таким він вкарбувався в її пам'ять і в серце. Інколи її турбувала думка: а що ж запише він у свій пергамен про свою матір? Що залишить нащадкам в науку? Лиш тепер збагнула свою необачність: такий пергамен має писати людина, підлегла їй... Хай би краще це робив Григорій чи хтось із його священиків. Тим би вона могла підказувати, що і як писати. Глібові ж не може правити свою волю. Він тоді ще більше зненавидить її, і хтозна, що там вкарбує...

Відтоді визрів намір передати пергамен Григорію. Але як забрати його в Гліба? Хотіла лишити про себе добру пам'ять у цій землі. Вона ж стільки зробила для впорядкування Країни Руси. Об'їздила її від Вишгорода до Стугни, від Стугни до Волхов-ріки і Новгорода. Веліла всюди визначити погости для збирання данини. Веліла визначити один час збирання її. І визначити розміри данини, уроків та оброків. І скрізь веліла поставити знамення на ловищах, бортях і бобрових гонах, звідки княжий двір збирав для торгівлі хутра, свепет, рибу, ліс. І тим вона утишила землю. Спокій прийшов і в Київ. Присмирніли варязькі дружини, яких вона купила землями і оселищами. По всіх ворохобних кінцях поставила своїх вірних намісників — до уличів пішов воєводою Претич. Воєводі Щербилу віддала деревську землю, там треба його міцна рука і крута вдача. У Києві під її оком воєводив син колись ворохобного боярина Дудка — Братило...

Але знала, що людям цього замало. Що її однаково не любили, називали жорстокою і крутою. І що плем'я заздрісників побільшувалось...

Не любила відкладати важливі справи надовго. Надумала про той пергамен і вирішила відразу ж впорядкувати цю потребизну. Покликала Григорія.

Він з'явився хутко, ґречно вклонився княгині в пояс і, не чекаючи припросин, присів на лавицю. Либонь, літа йому давно втинали силу. На старість пресвітер зовсім перемінився. Сива до білизни голова і борода робили його смагле обличчя виразнішим і врочистішим, карі очі під темними бровами світились ясно й спокійно. І все обличчя було якимось ніби підсвіченим зсередини і поважним. Хто б міг подумати, що за цим мудрим поглядом і спокоєм священика стояли могили мудріших і прекрасніших від нього, котрих він звів у могилу?

—   Давно чекав, коли покличеш,— прогучав його нестаріючий глас.

Ольга здивувалась, що він чекав її поклику, а не прийшов сам до неї. Може, і він її почав трохи боятись? Це було б добре хоч тепер... Княгиня не хотіла першою розпочинати бесіду, хай би він першим виклав їй свої забаганки.

—     Чи знаєш, що до тебе у двір прибув боярин від уличанського воєводи?

—     Від Претича? Знаю. Тільки не знаю ще, з чим прибув.

—     Хоче сватати князь уличів свою доньку за твого Святослава.

—     За Святослава? — здивувалась, бо якось забула, що син менший її уже вступив у молодецький вік і що надходить час і йому жону шукати. Але ж... чому цей князь, який ходить під її рукою, наважується свататись?

—     Ганьба для Києва! Ганьба...— гудів Григорій. Хіба для Святослава не знайдеться жона в якійсь сторонській землі?

На вилицях у княгині розлилась жовтава блідість, потім заясніли рожеві плями. Як сміють підлеглі князьки ображати її світлий дім? Її рід? Її державу?

Ольга швидко-швидко перебирала тонкими білими пальцями торочки хусти, тканої золотистими узорами. Певно, дарунок ще князя-мужа, котрий він притяг від греків. Бо нині вони нічого знову не дають Країні Руси — ані паволок, ані золота. Мир і ряд князя Ігоря ромеї, певно, викинули в море по смерті київського володаря. А її, княгиню, звісно ж, не вважають небезпечною для імперії.

—     Що радиш зробити? — ніби прокинулась від роздумів.

—     Відіслати зухвальця назад. І спорядити сольбу до Болгарії, а ліпше до Угрії... Для Святослава треба брати невісту з іншої держави. І буде тоді в нього довічний помічник і соузник...

—     Давай подумаємо, отче, разом. А може, спробуємо попросити невісту для Києва із Царгорода? І дань свою заберемо, і жону для Святослава здобудемо. І мир на довгі роки.

Тепер здивувався вже Григорій. Замахнулась княгиня! Та хіба ромеї добром захочуть віддавати своє золото, коли нині Русь не розмахує мечем над їхніми головами? А невіст кесарі нікому не дають. Щоб сусідні держави не втручались у часті внутрішні війни імперії. Новий імператор — Костянтин Багрянородний — навіть книгу таку написав про церемонії при дворі. І вимагав од свого сина, Романа, аби й він, як і Костянтин, не дозволяв шлюбів з варварськими володарями, не дарував їм імператорських одяганок, вінців і жезлів... Таке родичання завдасть імперії великих збитків, послабить владу її кесаря.

—     Не дають вони нікому своїх невіст, княгине.

—     Хто нині сидить у Царгороді?

—     Костянтин Багрянородний. Веле мудрий і лукавий.

—     Це син Романа Лакапіна?

—     Ні, Лакапін правив супроти закону, намість малолітнього цього Костянтина, який є сином імператора Лева та імператриці Зої. Лакапін колись насильно запроторив Зою у монастир, коли помер Лев, і правив яко імператор. А потім його власні сини заслали в обитель. І правили яко царі. Їх же повалив Костянтин, коли виріс, з поміччю своїх родичів. Це дуже твердий кесар... Не дасть він Руси ні дані, ні невісти. Має Русь яко варварську країну, бо не хрестилась вона...

—   Дань мусить віддати по ряду і миру з Руссю! — строго сказала княгиня.— А віра християнська хіба не зростає у Києві? Мовлять, що за Оскольда був тут митрополит... Князь Гліб уже й