Джером Дейвід Селінджер - Над прірвою у житі

згадаєш при дівчині про якого-небудь гада й заслужено назвеш його сучим сином, самовдоволеним падлом і т. ін., вона тобі відповість, що в нього, мовляв, комплекс неповноцінності! Може, звичайно, в нього і є той комплекс, але це, на мою думку, не заважає йому бути падлом. Ох, дівчата… Ніколи не знаєш, що їм шибне в голову. Якось я познайомив одного, свого товариша з дівчиною, що; кила в кімнаті з Робертою Волш. Його звали Боб Робінсон, і він справді мав комплекс неповноцінності. По ньому видно було, що він страшенно соромиться своїх батьків, бо вони люди неосвічені, вишукано розмовляти не вміли й були не дуже багаті. Але сам Боб гадом не був, навпаки, хлопець він дуже симпатичний. Однак подрузі Роберти Волш він зовсім не сподобався. Вона заявила Роберті, нібито Боб дуже дере носа. А подумала вона так ось чому: Робінсон випадково згадав при ній, що він — капітан дискусійної команди. Якась дрібничка — і вона вже подумала, що хлопець дере носа! В цьому й уся біда з дівчатами: якщо хлопець їй подобається — нехай він хоч сто разів гад, — вона неодмінно скаже, що в нього комплекс неповноцінності, а якщо хлопець їй не подобається — нехай він хоч сто разів симпатичний чи хоч який там у нього комплекс, — вона однаково скаже, що він дере носа. Таке буває навіть з розумними дівчатами.

Одне слово, набрав я ще раз номер каналії Джейн, але до телефону ніхто не підійшов, і довелося покласти трубку. Тоді я взявся гортати записника — кого б його, думаю, витягти на цей вечір. Проте в моєму записнику виявилось, на жаль, усього три телефони: Джейн, містера Антоліні — мого вчителя з Елктон-хілла — й батьків службовий. Завжди я забуваю записувати адреси й телефони. Отож кінець кінцем довелося подзвонити Карлові Дьюсу. Він закінчив Гутонську школу — вже після того, як я звідти пішов. Льюс був років на три старший за мене, і я не дуже його любив, але казанок у нього, каналії, варив! Найвищий коефіцієнт розумових здібностей у цілій школі! Я й подумав: може, він схоче зі мною повечеряти і про що-небудь більш-менш розумне порозмовляти? Іноді Карл розповідав дуже цікаво. Тож я почав набирати його номер. Тепер він учився в Колумбійському університеті, але жив на Шістдесят п’ятій вулиці, і я знав, що він удома. Коли Льюс нарешті взяв трубку, то сказав, що на вечерю прийти не зможе, але зустрінеться зі мною о десятій вечора в барі «Вікер» на П’ятдесят четвертій вулиці. Здається, він дуже здивувався, коли почув мій голос. Якось я був обізвав його товстозадим чваньком.

Треба було згаяти час до десятої вечора, і я пішов у кіно в Радіо-сіті. Дурнішого я, мабуть, уже не міг вигадати, але кінотеатр був поруч, а на думку нічого кращого не спало.

Коли я ввійшов, перед початком сеансу саме показували оту смердючу естрадну програму. Група Рокетт таке виробляла — всі в рядочок, руки одна в одної на талії, ніжками вибрикують… Публіка плескала, мов навіжена, а якесь мурло позад мене одно пояснювало своїй жінці: «Знаєш, як це називається? Синхронність!» Луснути можна. Потім, після групи Рокетт, викотився на роликах тип у смокінгу й заходився пірнати під невеличкі столики, відпускаючи заразом жарти. Катався він на всі сто, й узагалі, але на душі в мене однаково було невесело, бо я весь час уявляв собі, як же тяжко йому доводиться тренуватись, щоб отак хвацько виїжджати на сцену. Це просто ідіотизм, думав я. Мабуть, я був не в гуморі. Далі запустили оїой різдвяний номер, що його тут, у Радіо-сіті, показують щороку. З усіх дверей і кутків вилазять янголи, якісь типи цуплять на собі по сцені розп’яття й іншу муру, і все це зборище — тисячоголовий натовп! — виспівує, мов скажене: «Прийдіть, о душі вірні!» Здохнути можна. Я розумію, все це мало бути страх як набожно, й чарівно, й т. ін., але ж я не бачу нічого набожного й чарівного в тому, що юрмище акторів, дідько його матері, тягає на горбах по сцені розп’яття! Коли вони нарешті вгамувалися й почали виходити за лаштунки, було видно, як їм не терпиться махнути на все рукою і закурити нарешті сигарету. Я бачив цю муру торік із Саллі Гейс; вона, каналія, раз у раз аж скрикувала від захвату — мовляв, як усе гарно, та які костюми, і т. д. А я сказав тоді, що якби каналія Ісус побачив цей балаган — оті сміховинні костюми й т. ін.,— то його, мабуть, занудило б. Саллі обізвала мене богохульником і атеїстом. Мабуть, так воно і є. А от хто справді припав би Ісусові до вподоби, то це ударник з оркестру. Я того чоловіка пам’ятаю ще відтоді, як мені було десь років вісім. Батько з матір’ю іноді брали сюди мене й Аллі, і ми вставали з місць і підходили ближче до оркестру, щоб краще роздивитись ударника. Це найкращий з усіх ударників, яких я бачив у своєму житті. За весь номер він вступає всього разів зо два, але ніколи не має знудьгованого вигляду, поки сидить без роботи. Та коли вже вступить, то в нього це виходить так гарно, так вишукано — аж по обличчю видно, як він старається. Якось батько взяв нас до Вашінгтона й Аллі навіть послав звідти ударникові листівку, але той, певне, її не одержав. Просто ми до пуття не вміли написати адресу.

Після різдвяної програми почався отой клятий фільм. Такий уже гидотний, що я просто очей не міг відвести. Про одного англійця, Алека так і так, який повертається з війни, втрачає в госпіталі пам’ять і т. д. Потім виходить з госпіталю, шкутильгає з паличкою через увесь Лондон і не знає, хто ж він у біса такий. А насправді він герцог, тільки вже не пам’ятає про це. Коли бачить — в автобус пхається така собі проста, мила, щиросерда дівчина. У неї ще спадає капелюшок, Алек його підхоплює, потім вона вдвох підіймаються на другий поверх автобуса й заводять розмову про Чарлза Діккенса. Обоє дуже його люблять і т. ін. У Алека з собою книжка «Олівер Твіст», і в дівчини ця сама книжка. Слухайте, мене трохи не занудило. Коротко кажучи, вони відразу втьопуються одне в одного — обоє ж бо просто схиблені на Чарлзові Діккенсі тощо, і Алек допомагає їй налагодити роботу у видавництві. Бо в неї своє видавництво, в тої дівчини. Але справи там ідуть не блискуче — брат у дівчини п’яниця і пропиває