Джером Дейвід Селінджер - Над прірвою у житі

всі гроші. Це дуже озлоблений тип, її брат, — на війні він був хірургом, а тепер уже не може оперувати, бо нервам хана, отож він усю дорогу й дудлить, хоч загалом чоловік досить головатий і т. ін. Одне слово, цей каналія Алек пише книжку, дівчина її видає, і обоє заробляють купу грошви. Вони вже збираються побратись, коли це з’являється ще одна дівчина, Марсія. Ця каналія Марсія була нареченою Алека до того, як він утратив пам’ять, і вона впізнає його, коли він підписує комусь у магазині свою книжку. Марсія каже Алекові, що він же герцог, але він, каналія, не вірить їй і відмовляється провідати з нею свою ж таки матір. А мати в нього геть сліпа. Однак та друга дівчина, котра проста, вмовляє його піти. Вона страшенно благородна й т, ін. Отож він і йде. Проте пам’ять однаково не повертається, навіть тоді, коли його здоровенний датський дог скаче йому на груди, а мати обмацує руками його обличчя й приносить плюшевого ведмедика, яким Алек любив бавитись, коли був маленький. Але якось діти гралися на лужку в крокет, і м’яч поцілив цьому Алекові по кумполу. Тут до нього зразу й повертається клята пам’ять, він біжить додому, цілує матір у лоб і т. д’. Так він знову стає справжнім герцогом і зовсім забуває просту дівчину, в якої своє видавництво. Я б вам розповів цю історію до кінця, та мене, чого доброго, ще занудить. Ні, я не боюся зіпсувати вам усе враження — там і псувати нема чого] Одне слово, наприкінці Алек одружується з тією простою дівчиною, її брат, що пив, виліковує свої нерви, робить операцію Алековій матері, та стає видющою, і колишній п’яниця й каналія Марсія закохуються одне в одного. Насамкінець усі там сидять за довжелезним столом, вечеряють і рвуть боки від сміху, бо отой здоровенний датський дог прибігає з виводком цуценят! Всі ж бо, видно, гадали, що він пес, а виявляється — сука. Так що одне я вам скажу: коли не хочете, щоб вас цілий тиждень після того нудило, не йдіть на цей фільм.

Але що мене вбило остаточно, то це одна дама, яка сиділа поруч: вона весь той каторжний фільм проплакала! І чим більше там було фальшу, тим гіркіше вона плакала. Збоку могло здатися, ніби вона ллє сльози через те, що збіса чуйна та добра. Але ж я сидів поруч і бачив, що вона зовсім не така. З нею був маленький хлопчик, він страшенно нудився, просивсь у туалет, але вона не вела його туди, і край. Всю дорогу йому товкмачила, щоб сидів нишком і гарно поводився. Одне слово, така добра, як вовчиця, хай їй чорт! Я вам кажу: дев’ятеро із десятьох тих, хто проливає сльози, бачачи в кіно отаку брехню й дурисвітство, — в душі сволота сволотою. Слово честі.

Після фільму я вирушив до бару «Вікер», де мав зустрітися з каналією Карлом Льюсом. Дорогою я все думав про війну і т. ін. Зі мною завжди так буває після воєнних фільмів. Мабуть, я б не витримав, якби довелося йти на війну. Серйозно кажу. Коли б тебе просто послали куди-небудь і відразу вбили абощо, то це було б іще півлиха, але щоб нидіти в армії цілі роки… Ні, це вже справжня трагедія. Д. Б., мій брат, промучився в армії цілих чотири роки. І на війні побував — висадився з нашими військами в Європі. А все ж таки армію він, здається мені, ненавидів більше, ніж саму війну. Я тоді був ще майже дитина, але пам’ятаю, що коли він приїздив у відпустку, то цілими днями пролежував у себе на ліжку. Навіть до вітальні рідко заходив. Потім Д. Б. попав на фронт, але його не поранило, і йому навіть не довелося ні в кого стріляти. Тільки те й робив, що день при дні возив на штабній машині якогось парадного генерала. Якось Д. Б. сказав нам з Аллі, що якби йому довелося стріляти, то він би навіть не знав, у кого цілитись. Бо в армії, каже, не менше сволоти, ніж у самих фашистів. Пригадую ще, якось Аллі спитав у нього, чи йому не корисно було побувати на війні — адже він, мовляв, письменник тощо і тепер має про що писати. А Д. Б. послав Аллі принести оту його бейсбольну рукавицю з віршами, а тоді сам запитав: хто краще писав вірші про війну — Руперт Брук чи Емілі Дікінсон? Аллі й каже: Емілі Дікінсон. Сам я в цьому ділі тямлю не багато — адже поезію я читаю рідко. Але одне я знаю напевно: якби мені довелося піти до армії і служити з такими гадами, як Еклі, Стредлейтер, каналія Моріс — ходити з ними в строю і т. ін.,— я просто сказився б. Колись я тиждень побув бойскаутом і вже не міг навіть дивитися в потилицю переднього хлопця. А нам весь час тільки й товкли: треба дивитися в потилицю переднього. Слово честі, якщо коли-небудь буде ще війна, то нехай мене краще зразу виведуть і поставлять до стінки. Я не опинатимусь. Та одне дивує мене в Д. Б.: так ненавидить війну, а торік улітку дав мені прочитати оту книжку «Прощавай, зброє!». Грандіозний роман, каже. Ось чого я не розумію. Там про того лейтенанта Генрі, який нібито чудовий хлопець і т. ін. Просто не збагну: як це Д. Б. так ненавидить армію, війну тощо, а сам захоплюється отим кривлякою? Я, наприклад, не розумію, чого йому подобається такий фальш, як цей роман, і водночас книжки Рінга Ларднера або «Великий Гетсбі», що на ньому він просто схиблений? Д. Б. аж образився, коли я сказав йому про це. Ти, каже, ще дуже малий і т. ін., щоб оцінити такий роман. Та я з ним не згодився. Адже ж подобається мені, кажу йому, Рінг Ларднер, «Великий Гетсбі» тощо. Від «Великого Гетсбі» я був просто в захваті. Каналія Гетсбі! Ото хлопець! Ото сила! Одне слово, я просто радий, що винайшли атомну бомбу. Якщо знов буде війна, я сяду на ту чортову бомбу верхи. Сам попрошуся, господом богом присягаюсь!

19

Якщо ви самі не з Нью-Йорка, то скажу, що бар «Ві-КЄр9 — в отому розкішному готелі «Сетон». Колись я до бару частенько навідувавсь, але тепер ні, не ходжу. Помалу я забув туди дорогу. Вважається, що то досить шикарна забігайлівка, і всяка шушваль туди плавом пливе. Тричі