Анджей Сапковський - Останнє бажання

лежав на животі, піднімав догори короткий прутик глоду. На кінці прутика виднівся щурячий череп. На стіні, за спиною друїда, справжнісіньким вогнем палав гобелен, що колись зображував облогу й пожежу фортеці Ортагор.

Паветта вила. Кружляючи, вона вереском, мов кийком, хльостала геть усе. Ті, хто намагався встати з підлоги, відразу падали й звивалися або прилипали до стіни. На очах Геральта величезна срібна соусниця, виконана у вигляді багатовеслового човна з піднятим носом, свистячи в повітрі, збила з ніг воєводу з іменем, що важко запам'ятовується, що намагався увернутися. Із складеної з колод стелі тихо сипалася штукатурка. Під стелею кружляв стіл, а Крах ан Крайт, що розпластався на ньому метав униз химерні прокльони.

Геральт доповз до Мишовура, і вони присіли за гіркою, яку, рахуючи знизу, утворювали Дроздяк зі Стрепту, барильце пива, Дрогодар, стілець і лютня Дрогодара.

— Найчистіша, первородна Сила!— крикнув друїд, пересилюючи гул і гуркіт.— Вона не може з нею впоратися!

— Знаю!— крикнув Геральт. Запечений фазан з кількома смугастими пір'їнами, що ще стирчали в тушці, ударив його по спині, звалившись невідомо звідки.

— Її треба стримати! Стіни починають давати тріщини!

— Бачу!

— Ти готовий?

— Так.

— Раз! Два! Давай!

Обоє вдарили одночасно, Геральт Знаком «Аард», Мишовур — моторошним триступінчастим заклинанням, від якого, здавалося, почне плавитися паркет. Крісло, на якому сиділа принцеса, розлетілося вщент. Паветта цього ніби і не помітила — продовжувала висіти в повітрі, усередині прозорої зеленуватої сфери. Не перестаючи волати, вона повернулася до них, і її личко раптом зіщулилося в лиховісній гримасі.

— А, щоб тебе!— заричав Мишовур.

— Увага!— крикнув відьмак, втягуючи голову в плечі.— Блокуй її, Мишовуре, блокуй, бо інакше нам кінець!

Стіл важко звалився на підлогу, ламаючи під собою хрестовину й усе інше, що опинилося внизу. Крах ан Крайт, що лежав на столі, підлетів на три лікті. Навколо падав, сипався важкий град із тарелів і залишків їжі, розліталися, ударяючись об паркет, кришталеві фужери. Зірваний зі стіни карниз загудів, як грім, трясучи підмурки замку.

— Вона вивільняє все!— крикнув Мишовур, цілячись прутиком у принцесу.— Вона вивільняє все! Тепер уся Сила рине на нас!

Геральт ударом меча відбив велику двозубу вилку, що летіла на друїда.

— Блокуй, Мишовуре!

Смарагдові очі метнули в них дві зелені блискавки. Блискавки згорнулися в сліпучі лійки, що оберталися, вихри, зсередини яких рвонулася на них Сила, тараном розриваючи черепи, гасячи очі, уражаючи подих. Одночасно із Силою посипалися скло, майоліка, блюда, свічники, кості, надкушені шматки хліба, дошки, дощечки й тліючі поліна з каміну. Дико кричачи, немов величезний глухар, пролетів над їхніми головами кастелян Гаксо. Величезна голова вареного коропа розплющилася на грудях Геральта, на золотому полі, ведмеді й дівчині із Чотирирогу.

Крізь закляття Мишовура, що здригали стіни, крізь лемент і виття поранених, гул, гуркіт і дзенькіт, крізь виття Паветти відьмак зненацька почув найстрашніший звук, який тільки йому доводилося коли-небудь почути.

Кудкудак, стоячи рачки, стискав руками й колінами волинку Драйга Бон-Дху. А сам, перекрикуючи звірячі звуки, що виривалися з хутра, відкинувши голову назад, вив і ричав, верещав і скреготав, мукав і репетував, створюючи неймовірну мішанину з голосів усіх відомих, невідомих, домашніх, диких і міфічних тварин.

Паветта, здивована, замовкла, дивлячись на барона широко розплющеними очима. Сила різко ослабла.

— Давай!— гаркнув Мишовур, розмахуючи прутиком.— Давай, відьмаче!

Геральт ударив. Зеленувата сфера, що оточувала принцесу, лопнула під ударом, немов мильна булька, порожнеча миттєво всмоктала Силу, що шаліла в залі. Паветта важко звалилася на паркет і розплакалася.

Крізь коротку тишу, що дзвеніла у вухах після недавнього гармидеру, крізь розгром і спустошення, поламані предмети меблів і напівмертві тіла важко почали пробиватися голоси.

— Cuach op arse, ghoul y badraigh mal an cuach,— бубонів Крах ан Крайт, випльовуючи кров, що юшила з покусаної губи.

— Візьми себе в руки, Краху,— важко проговорив Мишовур, обтрушуючи одяг від гречаної каші.— Тут жінки.

— Каланте. Люба. Моя Каланте!— повторював Ейст Турсеах у паузах між поцілунками. Королева розкрила очі, але не намагалася вивільнитися з обіймів. Тільки сказала:

— Ейсте. Люди ж дивляться.

— Ну й нехай.

— Не чи зволить, чорт забирай, хто-небудь пояснити мені, що це було?— запитав маршал Віссегерд, виповзаючи з-під зірваного зі стіни гобелену.

— Ні,— сказав відьмак.

— Лікаря сюди!— тонко крикнув Віндхальм з Аттре, схилившись над Райнфарном.

— Води сюди!— кричав один зі стрептських братів, Держигірка, намагаючись загасити власним каптаном тліючий гобелен.— Води, скоріше!

— І пива!— прохрипів Кудкудак.

Трохи лицарів, ще здатних стояти на ногах, намагалися підняти Паветту, однак та відштовхнула їх, устала без їхньої допомоги й непевними кроками подалася до каміна, поруч із яким, притулившись до стіни, сидів Їжак, котрий невміло намагався звільнитися від вимазаних кров'ю пластин панцира.

— Ох вже ця нинішня молодь!— фиркнув Мишовур, дивлячись на них.— Раненько починають! Одне тільки в них в голові.

— А саме?

— Хіба ти не знаєш, відьмаче, що дівчина, себто незаймана, не могла б скористатися Силою?

— Пропади вона пропадом, її невинність,— буркнув Геральт.— І взагалі, звідки в неї такі здібності? Наскільки мені відомо, ні Каланте, ні Роґнер…

— Успадкувала через покоління, це вже точно,— проговорив друїд.— Її бабка, Адалія, порухом брів піднімала розвідний міст. Агов, Геральте, глянь-но! А ця ніяк не заспокоїться!

Каланте, що висіла на плечі Ейста Турсеаха, указала на пораненого Їжака вартовим. Геральт і Мишовур швидко, але, як виявилося, даремно, підійшли. Вартові відскочили від напівлежачого тіла, позадкували, шепотячи й бурмочучи щось невиразне.

Химерна морда Їжака розпливлася, затуманилася, почала втрачати обриси. Шипи й щетина, погойдуючись, перетворилися в чорне, блискуче, кучеряве волосся й кучерявеньку борідку, що обрамляли бліде, кутасте чоловіче обличчя, прикрашене великим носом.

— Що… — заїкаючись, вимовив Ейст Турсеах.— Хто це? Їжак?

— Дані,— ласкаво сказала Паветта.

Каланте, стиснувши зуби, відвернулася.

— Зачарований?— пробурчав Ейст.— Але як…

— Пробило північ,— сказав відьмак.— Саме зараз. Дзенькіт, який ми чули раніше, був непорозумінням і помилкою… дзвонаря. Вірно, Каланте?

— Вірно, вірно,— простогнав чоловік на ім’я Дані, відповівши замість королеви, яка, втім, і не збиралася відповідати.— Однак, може, хто-небудь, замість того щоб базікати, допоможе мені зняти залізяки й викличе лікаря? Збожеволілий Райнфарн тицьнув мене під ребро.

— До чого нам лікар?— сказав Мишовур, виймаючи прутик.

— Досить,— Каланте випрямилася, гордо піднявши голову.— Досить. Коли все скінчиться, я хочу бачити вас у себе в палатах. Усіх, хто тут стоїть. Ейст, Паветта, Мишовур, Геральт