Мирослав Іванович Дочинець - Криничар

жилах, а жили від жалю самі в струни витягуються. Грає він поважно й відчужено, немов сам на цьому світі. І тягучим приголоском помагає струнам, доточує смутку. І берег слухає, і ріка витяглася заніміло, і дерева мої слухають стоячи, і риба присмирніла в нічній гонитві. Немита циганська рука з кінських волосин чари пряде… Може, з якоїсь темінної вирви чує цю нуту й вона, жінка-змія, що чіпкою кітвицею прив'язала мене до цієї ріки, прибила до цього кусня земної тверді.

Скільки було жінок милих серцю і тілу ‒ і звітрилися з серця, і забуті тілом. А ця, ніколи й не бачена, не чута ‒ завжди десь тут, коло мене. Може, тому, що пішла в цю ріку з моїм пупцем…

Останню седмицю я не прилюдний у місті. Мої поприща ‒ берег, двір, сад. Зате на вулицях я повсюдно на язиках.

«Пан Кутьо затіяв нову задужбину. Відкрив, школу, лічницю сиротинець, купальню для бідноти… І от ще одну пам'ятку кладе собі прижиттєво ‒ міст… Заласкавлює небо, мостить душі дорогу до раю…»

Ніде по світу я не стрічав стільки людей, як у нас, схильних до ремствувань і нарікань. Люди, котрі в житті самі нічого не початкують і не звершують, легко втрачають терпіння й віру і хибно судять про діяння інших. Плещуть про мене: «Він, як соняшникова паляниця зернятами, набитий грошима». Люди добрі, та я, як соняшник зернятами, начинений турботами. Бо там, де великі гроші, ‒ великі клопоти і збитки. От і мордуйся ‒ як зиск із оборудки перевести не на марницю, а на громадський хосен. Бо сам я і рідні мої давно вже ситі хліба.

Чи є сенс переказувати їм, неситим крикливцям, Симкові слова, що твердо, як вухналі в копиті, сидять у моїй голові? Слова про чин земного служіння.

«Гроші пливуть до моїх рук, бо я знаю їм лік і керунок, ‒ зізнався якось я ченцеві. ‒ Розумію, це не богоугодне діло. Написано ж: Богу ‒ Богове, кесарю ‒ кесареве. То що, тепер мені згорнути свої статки в ріку, вбратися в хламиду і взяти до рук ціпок?»

«Ти гадаєш, ‒ лагідно мовив Божий Симко, ‒ якщо з'явиться ще один жебрак у цуравій хламиді, то світ зліпшиться? Коли хочеш знати, Ісус ходив у тонких білих шатах і не цурався дорогих пахощів. Ходи й ти, синашу, в шовковій сорочці й ногавицях доброго сукна, котре тчуть твої люди. Це вбрання тобі так личить», ‒ у кутиках його сірих уст таївся тихий усміх.

«Але ж написано, отче: радше верблюд пролізе у вушко голки, ніж багач у Царство Небесне…»

«То будуй царство тут, на землі, ‒ незворушно ввернув чернець. ‒ Маєш для цього й снагу, і гроші».

«Я й будую… руками. Але душа просить іншого. Що ж мені робити, отче?»

«Робити. Ти сам собі й відповів: робити… Покажи мені діла свої, і я покажу тобі твою віру, казав Яків, покликаний Господом. Ми з тобою теж покликані кожен для чогось. І маємо з тим іти до кінця. Навіть проти вітру. Так, як це чинять сильні птиці, бо тоді студений вітер не проникає їм під пір'я і не вистуджує крил…»

…Я й цього разу нічого не казатиму їм. Най собі гадкують, най тішаться своєю проникливістю: пан Кутьо стягнувся на чергову пам'ятку, звершує ще одну задужбину для влегшення душі…

«Покажи мені діла свої… Покажи мені діла свої…» ‒ шепотіло листя трепети наді мною. Я відчував безмежний спокій і якусь осібну тишу серця. Хоча світ довкола жив голосами. Збивали річкове плесо риби-головатиці, хапаючи мотиля, осміліли жаби в озерці, зітхнув у пасіці пробуджений пугач. Це означало, що утвердилася кінцево ніч, котра перегодом переллється в день нових трудів. Я вже чекав його, новий день.

Якби мене спитали, що є твоя земля, Підкарпатська Русинія, в чому її коренева ознака? ‒ я б відповів: «Бачите вишиваний рукав моєї сорочки? Чорне ‒ то земля, зелене ‒ дерево, синє ‒ вода, черлене ‒ вино. А біле ‒ то співанка. Бо русинська пісня весь білий світ бере в обійми. Наша душа через неї говорить, журиться й тішиться».

Першу співанку я почув від годувальниці Влени. Вона не мала звичай брати мене на руки. Але за доброї дяки саджала собі на ногу й погойдувала, цигикаючи тягучу співомовку: «Цуру-цуру до баби, а баба дасть пів-лаби… Цуру-цуру до діда, а дідо дасть півхліба…»

Баба з тої пісні мені не любилася, бо нащо мені її лаба-нога? Тоді я ще не знав, що замогливі верховинці називали «лабою» ще й свинячий окіст, підкопчений біля комина. Зате дідо видівся мені великим, добрим, з білою бородою, що крає буханку, а окраєць простягає мені. Тоді, коли слухалися ці співанки, ні хліба, ні діда не було.

Той образчик голодної дитячої уяви так запав мені в пам'ять, що я аж здригнувся, коли він з'явився наживо у віконному прорубі замкового каземату. То було в заполудень. А в ранковому провидненні, коли я вертався з міста в Паланок, трапилася ще одна стріча.

Аби марно не збивати куплені постоли-шкуряки, я роззувся і кинув перев'язь через плече. Босими ступнями землю чуєш, як вухами воздух. Чоловік народився, аби не відділятися від землі, бодай ногами мати з нею зближення. Як чуються наші борозни на стопах-так і голова. Як пальці ніг ‒ так і очі. Ступні ‒ то наші другі два серця. Так учив мене Лінь. П'яткою він кришив камінь, а великим пальцем ноги пробивав вражі груди.

«Звідки ця сила?» ‒ дивувався тоді я. «Від землі, ‒ скупо пояснював Лінь. ‒ Я втягую її в гарячий клубок між ступнею і п'ятою (там, де в нашому сліду прогалина), аж доки він не затвердне в крицеву підкову, якої не видко, але нога твоя набуває сили бойового коня. Бо в ній злютоване множинно все те, що є в самій землі». ‒ «Та як брати від землі оту силу?» ‒ «Це доступне лише при молитовному заціпенінні, коли звільняєшся від усіх думок і бажань. Але затям, що тоді нічого іншого від землі більше не черпнути ‒ ні любові, ні радості, ні багатства…»

Тоді я остерігся тої науки. Сили трощити людей я не шукав. А такої сили, яка б їм помагала, Лінь не знав.

…У заволоці вранішнього туману я вчув ногами дрижання. Воно було слабеньке ‒ не кінний рій, не бричка, тупотіло щось легеньке. Я обернувся проти вітру, і