Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний

навіть погрозила: не лізь, куди не просять, бо тебе за зраду своєму народу повісять, посіпака москальський, комуняка засратий. Так і сказала.

Я з того допиту багато чого запам’ятав.

4

Проте це ще нічого не доводило. Мало хто приходить до дівчини серед ночі... Та, виявляється, взимку з Волощуком сам Червоний говорив, власного персоною.

Привела його та ще двох сама Уляна. Просто завела вночі до кімнати, де батько спав, та поставила перед фактом: спокутуй гріхи перед своїм народом, комуняко, а то не подивлюся, що рідна кров... Так виходило з його слів, що сам Червоний поставив директора їдальні в такі умови, аби той махлював із продуктами, викручував певну кількість харчів, готував їх для переправлення в ліс на потреби бандерівців. Словесний портрет і фото самого Червоного в нашому розпорядженні, звісно ж, були. Але, знову ж таки, чому я маю брати на віру свідчення переляканого шахрая? Він же на упівців готовий списати всі свої гріхи. Траплялися подібні випадки.

Та остаточно я повірив Волощукові, коли той назвав псевдо одного з тих, хто разом із Червоним приходив, — Лютий. Цього так само давно ми розробляли, випадково такі відомості не збігаються, виходить, ми справді дістали змогу вийти на Червоного, і саме найпевнішим способом — через інтимні, сердечні справи. Тепер головне — правильно цю інформацію реалізувати, провести комбінацію акуратно, аби сама Уляна нічого не запідозрила. Операцію я взяв під особистий контроль. Признаюся: відсунув інші справи, важливішої за ліквідацію Червоного на той момент для мене не було.

Найперше, що наказав зробити, — негайно звільнити Волощука. Затримали його ще зранку, спокійно, без галасу. Пояснювалося все це просто: хвиля після тієї газетної замітки. Ну, викликали чоловіка ще й в прокуратуру, ну, протримали там... З ким, як кажуть, не буває. Так. Усі, хто хоч якось були до історії причетні, дістали суворий наказ тримати роти на замках. Наших працівників додатково попереджати не треба, а ось слідчому прокуратури, якому Волощук признався, про всяк випадок за нашою рекомендацією виписали службове відрядження до Львова — завжди можна навантажити людину роботою при бажанні.

Самого Сидора Волощука відпустили акурат під кінець робочого дня, благо, Уляни не було вдома, десь проводила чергові агітаційно-просвітницькі заходи, хоча, розумієте тепер, яка їм була ціна... Наступного дня «Вільний шлях», з нашої, звісно, рекомендації, публікує коротке повідомлення: за фактом таким-то, опублікованим тоді-то, проведена перевірка; порушення підтвердилися, винні дістали суворе покарання. Усе, досить, у ті часи подробиць у газетах не друкували. Усі без газет знали — раз хтось покараний, то суворо. Але раз не в тюрмі, влада й партія дали шанс зрозуміти помилки та виправитися. Тут, виходить, прикрилися.

Далі треба було підвести до Уляни Волощук нашу людину. Це складніше, особливо якщо врахувати її граничну обережність. Узяли під нагляд, обережно зібрали попередню інформацію. З усіма рівна, привітна, проте близько до себе нікого не підпускає, стосунки підтримує суто ділові, робочі, часом приятельські, товариські. Ось тільки ніяк не вдавалося вирахувати, хто ж справді її друг, через кого діяти.

На мене тиснули час і керівництво з Києва: міг не доповідати передчасно, знав, чим все може скінчитися. Та набагато гірше, якщо не поспішаєш доповідати. Червоний давно всім у печінках сидів, з усіх рівнів шпиняли: коли, товаришу Доброхотов, ви покінчите з цими націоналістично-фашистськими недобитками... Звісно, постійно рапортуєш: робота, мовляв, ведеться. Але краще таки доповісти про реальні результати. Хоч підганятимуть, проте точно знатимуть: Доброхотов на своєму місці, займається тим, чим повинен, компетентний і так далі.

За кілька днів я вирішив активізуватися. Саме намалювалася можливість підштовхнути до Уляни одну нашу людинку. Ось тільки в тій ситуації слід було врахувати: ця Уляна Волощук — людина, поза сумнівом, досвідчена й обережна. Через те і виходити на неї треба, реалізуючи багатоходову комбінацію. Тому наш хлопець, назвемо його Захаром, планувався лише для дезінформації.

Примітка Клима Рогозного: Нижче Лев Наумович багато чого опускатиме й недоговорюватиме, бо того вимагає статус. Загалом і сьогодні працівники хоч міліції, хоч спецслужб, хоч на пенсії вони, хоч діючі, в розповідях про різні оперативні комбінації обходяться загальними, неконкретними фразами. Зокрема, обтічними словосполученнями на кшталт «за оперативними даними», «реалізуючи оперативну інформацію» тощо. Але насправді в подібних випадках варто зважати: в усі часи, навіть тепер, а тоді — поготів, у будь-якій радянській організації, особливо такій, що займалася ідеологічною та просвітницькою роботою, і вже напевне — там, де існувала комсомольська чи партійна організація, неодмінно працювало кілька неявних працівників органів державної безпеки. Назви її хоч НКВД, хоч ГПУ, хоч КГБ — суть від цього не зміниться. Часом ці сексоти навіть не знали про існування одне одного, навіть строчачи доноси одне на одного. Підводити до зв’язкової Уляни випадкових людей Доброхотов не ризикнув. Через те далі напевне йдеться про стукачів із системи народної освіти, котрих до певного часу просто притримували.

Виконуючи завдання, Захар вів у присутності Уляни розмови сумнівного характеру. Не явно, без відвертої провокації, а приватно, неофіційно. Скажімо, сумнівався в окремих пунктах програмних настанов ЦК КПРС. Згадував про так званий голод минулого року на Сході, нібито організований навмисне. Обговорював недоліки місцевого партійного керівництва. Словом, робив усе, аби викликати Уляну на відвертість. За якийсь час дістаю від Захара інформацію: ніби Волощучка зацікавлено дивиться в його бік, навіть кілька разів обережно підтакнула — звісно ж, коли поруч не було сторонніх.

Чи справді вона клюнула, чи навпаки — сама почала таку собі контргру, аби перевірити Захара на вошивість, дотепер не знаю. Та й не це було аж таким важливим у моїй операції. Бо кінцева мета цієї комбінації — виставити провокатором саме Захара. Тобто викрити його.

Виконуючи належні інструкції, Захар якось провів додому таку собі Любу Соцьку. За нашими даними — не те, щоб близьку, але таки досить добру приятельку Уляни Волощук. Провів так раз, другий, третій. У цей самий час у контакт із Волощучкою вступає ще один наш хлопець, назвемо його Богданом. Цей діє оперативніше: обережно звертає увагу Уляни на Захара й натякає: він, напевне, провокатор, так що зважай, дівчино... Та відразу наїжачилася: мовляв, їй нема до цього діла, вона взагалі не слухає, хто що довкола говорить, тримає між собою та Богданом дистанцію.

Ось тут починається наступний етап: заарештовують Любу Соцьку. Нібито за націоналізм. Хоча відразу попереджаю: радянські органи ніколи невинних людей не арештовували, це затримання складало частину розробленої мною оперативної комбінації. А Богдан перечекав