Олександр Боргардт - Аналітична історія України

Як із одного гвіздка вийшла ціла корона (яка б там не була), то слід гадати, що гвіздок був таки чималенький. У році 616 Теодолінда удовіє, але продовжує правити регенткою неповнолітнього сина Адальвальда. Але, незабаром конунги ланґобардів, які так і не дарували їй перехрещення, – відстороняють «чужинку» від влади, хоч і дозволяють їй будувати нові, угодні Богу католицькі церкви.

Адальвальд (616–626) та його наступник Арівальд (626–636) – царювали мирно, та не додали нічого істотного, ні до історії, ні до теренів Ланґобардії (звідси сучасна перекручена назва – Ломбардія). Роки безхмарного миру продовжує Ротаріс (636–652), який збирає закони ланґобардів до цілого єдиного зводу. Жодних драстичних подій не відбувається аж до Ліутпранда (713–744), який задумав був знову об’єднати Італію та розпочав це з незалежного папського Риму. Але, черговий хитрий папа якось знову вихабарив мир, та дозволив королеві подарувати собі підримське містечко Сутрі, на другому березі Тібру (Тевере); воно й стало згодом незалежним і досі папським Ватиканом.

Справу Ліутпранда намагався завершити 751 Аістульв, який зайняв Равенну, назавжди покінчивши з ромеями в Італії. Але, цим обурюється папа Стефан II та кличе на допомогу франків, які отримують деякі перемоги над ланґобардами. Нагадаємо, що це вже роки самоізоляції, а може й розпаду каганату в Україні. Справу дещо поправляє Дезідерій (755–774), останній з ланґобардських королів, що заключає мир із франками. Він щиро віддає у дружини королю Карлу (так, так, той самий – «Великий», 768–814) свою третю дочку Ерменґарду, а для сина Адальгіса виклопотує сестру самого короля – Ґізелу. Здавалося би, відкриваються блискучі перспективи.

Але, мир із імперським хижаком – ніколи не буває справжнім миром. Тому й не так сталося, як гадалося. Через рік (чи не зарано?) Карл відправляє Ерменґарду з Аахену додому, ніби з причини неплідності, та заключає військовий союз із папою. Після облоги Павії армією Карла, він примушує Дезідерія капітулювати та приймає на себе ще один титул – короля не тільки франків, баворів, саксів тощо, але тепер і ланґобардів.

Ланґобарди полишили по собі вічну пам’ять, розвинувши в Італії економічне процвітання, не будь-яке зброярство та вищого рівня ювелірне мистецтво. Нагадаємо, що Відродження – не випадково розпочалося саме з Північної Італії, а не з Риму або півдня.

Населення Північної Італії й досі відрізняється більшою систематичністю та працьовитістю, як інтелігентністю. Вони в середньому дещо світліші та вищі на зріст. Все це разом дає їм підстави й сьогодні – більше, як через тисячу років, ставити питання про створення на півночі самостійної держави – Паданії.

* * *

Кілька зауважень щодо кодексу Ротаріса (643). Як було написане в ньому самому, цей кодекс становив підсумок «старих, неписаних законів наших батьків, наскільки їх могли пригадати старі люди». За духом він був суто ґерманським, нам добре знайомим та побудованим переважно на штрафах – грошових компенсаціях потерпілим. При цьому тільки половина штрафу йшла позивачеві, а половина – до державної казни, королю; точнісінько як у Руській Правді Ярослава Мудрого (1019–1054), – переробці старого, догунського, ґотського права. За кодексом Ротаріса перелом ребра вартував 12 солідіс, а вибиття переднього зуба – 16 сол. За убивство напіввільного слуги сплачували 50 сол., за убивство чужого невільника або римлянина – платили 60 сол. Найдорожче вартувало зґвалтування вільної жінки – 900 сол., а її вбивство – 1200 сол.

Як у праві українських ґотів (а потім вікінгів) – були передбачені штрафи за зневагу (чи за нахабство?); зокрема стосовно жінок. Так, за дотик до незнайомої жінки штрафували різно, залежно від місця дотику: руки – 16 сол., плеча – 35 сол., а грудей й усі 100 сол. Що ж, закони цілком цивілізовані, – нам би такі.

За підробку документів відрубали руку. Смертна кара існувала лише за нечисленні злочини: зраду у подружжі, зраду як таку, вбивство слугою пана, бунт або дезертирство з поля бою.

Нагадаємо, що старий візантійський солідіс – 5 грамів золота, вартує сьогодні приблизно 50 доларів США; але, є ще рівень цін. Так от, тоді десь за 10 сол. можно було придбати гайок олив, за 20 сол. – сільський дім, а за 50 сол. – сад або пару звичайних коней. Бойовий кінь зі спорядженням тягнув на всі 100 солідіс. Хоч молодого раба можна було придбати й за 12 сол.

* * *

Захоронення ланґобардів, де б не були, відрізняються великою кількістю ювелів, як і наші скитські. Це пов’язане зі старим ґерманським звичаєм, за яким особисті речі покійного – не наслідувалися, а уходили з ним. Вони, ці захоронення, демонструють нам переважно «аристократичну» групу крови А (до 30 %) та А/2 (до 10 %); найменше представлена група АВ (до 5 %); Імре Ленд’єл). За матеріальною культурою вони наближаються до черняхівської культури українських ґотів.

Доповнення 10

Іран

Аби ліпше зрозуміти події часу, зокрема – світову війну 600–629, нам слід знати попередню історію Ірану, хоча би з часів шаха Кавадха та революції мага (жреця) Маздака. Цей останній зумів так приборкати шаха до власних рук, що здійснив перший відомий в історії комуністичний переворот. Ідеї були не надто складні, як завжди у них – розподільчі, – забрати в одних та віддати іншим: «всє подєліть!» Та й поділили: навіть жінок. Але, щоб не посваритись з іншими, чоловік, що заходив до якоїсь жінки, скористатись своєю часткою суспільної власності, – полишав на ґанку свою шапку, щоб не з’явились, бува, інші претенденти на «суспільну власність»,

Може саме з тих пір, як десь приходять до влади оті, «прогресивні», від «всє подєліть», – люди їх обов’язково запитують: «А, як там воно, панове, у вас із жіноцтвом, – усуспільнювати будете?»

Марксисти, до речі, коментували цей пункт програми Маздака – з повною відповідальністю. Бо, мовляв, перед тим жінка у Ірані була власністю свого пана у гаремі, мало не рабинею, а тепер… Одне слово, на тодішньому рівні розвитку виробничих сил така реформа була прогресивною з усіх точок зору…

Так воно тягнулося собі роками, та країна хутко прямувала до руїни, але підріс тим часом син шаха, Хосров, та все це стало йому все менше подобатись. Але, він добре розумів, що діяти потрібно обережно, та увійшов у довіру самого Маздака. Та й підказав тому скликати з’їзд, чи то активістів, чи то партійних секретарів з усієї країни. Так воно й сталося, та Хосров із своєю гвардією зумів розпорядитися з ними тишком, не викликаючи підозри Маздака. А вже потім покликав його та показав поле, з якого