Юліан Радзікевич - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

— Що ж, Забуський? Виходить: прийшов кінець і твоєго підлого життя і твого гетьманства.

— Адаме! Твій батько згине і всі згините, як ти мене вб’єш.

— Ліпше згинути, ніж ще раз тебе бачити. Ти, гаде! — процідив Адам, бліднучи щораз більше і тяжко спираючись на одвірок.

— Клич, щоб батька привели назад! Швидко!

Забуський, який досвідченим оком старого вояка

побачив, що Адам не жартує, запримітив також, що він раз-у-раз хитається та щораз тяжче спирається на двері. Вирішив грати на час.

— Нехай і так. Я батька залишу тут. Ви мені не втечете.

— Ми й не думаємо втікати перед такими, як ти. Таких, як ти, треба бити, мов те гаддя...

Цівка пістоля почала щораз більше хитатися в безсилій руці. Забуський побачив, що його перемога близько. Вже думав, чи не скочити й не вирвати пістоля від того ледве живого молодого чоловіка, коли нараз десь близько, наче за брамою, протяли нічну тишу вистріли: один, другий, ціла сальва, зчинився крик на подвір’ї, розлягся тупіт коней, потім понеслися вистріли з подвір’я і з усіх боків. Забуський без надуми скочив уперед, вирвав із рук Адама пістоля і вдарив його тим же пістолем із цілим розмахом по голові.

Адам повалився, як безвладний сніп на землю. До кімнати влетів, наче вихор, офіцер райтарів із голою рапірою в руці.

— Козаки! До коней! До коней!

Мов божевільний, штовхнув Забуський, перебігаючи, паню Олешичеву в плече так, що вона повалилася аж під другу стіну кімнати. Сам вискочив на ґанок, добуваючи в бігу шаблю. Якісь темні постаті загородили йому на східцях дорогу і він, не надумуючись, рубонув шаблею по першій, що аж клинок заскреготів на черепі. Другого звалив стрілом із пістоля, того самого, що його вирвав із рук Адама, допав коня і крикнув:

— На стежку! Через річку!

Не дбаючи про інших, пустився, наче вихор, стежкою попри густу черемшину. Блиснуло кілька вистрілів, потім обабіч коня бризнула вода з річки, кінь видістався на піскову дорогу й погнався лісом, доки не наздогнав розпорошених в утечі райтарів.

Тоді Забуський обернувся в сідлі, підніс скривавлену шаблю вгору і люто погрозив нею позад себе.

І було в тій погрозі щось грізніше від найгрізніших слів.

Під Брищем

Земля втікала з-під кінських копит. Темні смуги лісу чергувалися з яснішими, розсвітали в місячному світлі малі поляни, вилискувалися тут і там дзеркальні води тихих озерець.

Погоня йшла все дальше й дальше, щоб скоріше, щоб ближче, щоб дігнати. Нарешті увірвався ліс. Стало видніше.

Тільки кущі ялівцю відбігали від лісу, як заблукані вівці від отари. Але й ті щезали. Річка... Через річку!.. Далі, далі!

Край дороги стара хатина. Стара й самітня. Нечай здержав коня. Стати!.. — пішло по сотнях. Нечай вбіг у хату. Пуста. В комору... Нікого. Вибіг надвір. За хлівом балка, кущі. Гукнув:

— Коваль! Гей. Коваль! Миколо!

— Хто там? — відізвався голос із дна балки.

— Свої! Ходи! Ти потрібний.

— Хто кличе?

— Свої! Приходь! З Петром!

Зашаруділо десь глибоко в кущах. І знову тихо. Ні кущ не ворухнувся, ні ходи не було чути. Нечай нетерпеливився. Час утікав. Накінець промовив хтось біля нього.

— То ви, пане Нечаю?

Впізнавав голос, та не був певний.

Нечай повернувся всім тілом до новоприбулого.

— Коваль! Коли ляхи тут були?

— Недавно. Може вспіли проїхати пів-милі. Ми тому й утекли з хати... Петре!

— Куди пішли?

— На Брище. Спішно їм було.

— Були в тебе? Говорили з тобою?

— Якийсь козак та мабуть, якийсь німець. Розпитували дорогу.

— Про що питали?

— Куди на Махнівку. Я сказав, що через Брище. Тоді козак спитав, чи є ще яка інша дорога туди...

— А ти що сказав?

— Що можна через Майдан.

— Це все?

— Ніби все. Спішилися.

— Поїхали на Брище?

— На Брище.

— На Майдан куди тут дорога?

— Там за ліском, що при озерах, є також дорога на Майдан. Тільки я був би чув, коли б їхали туди.

Нечай глипнув на козака, що стояв при ньому.

— Скоч по сотника Красносельського. Тільки швидко!

Під’їхав Красносельський на височенному гнідому коні.

— Бери своїх людей і через Майдан скачи на дорогу на Дубровну. Туди веде дорога на Брище. Там ми їм перетнемо шлях. Тільки поспішай, що можеш, щоб їх не пропустити. Коли доїдете до шляху, беріть назад на Брище. Там ждіть на нас. Петре! Покажеш сотникові дорогу. Знаєш її добре?

— Знаю.

Коли сотня Красносельського вирушила і сховалася в темному лісі, Нечай відізвався до старшин, що були при ньому.

— Є ще одна дорога з Брища. Правда, Миколо?

— На Лунин.

— Бачиш. Я пам'ятаю ще. Коли б ми на них ударили, вони могли б туди втікати. Сотнику Дочило!

Сотник Дочило, сивовусий січовий братчик, підступив ближче.

— Бери, друже, оцього чоловіка, дай йому коня і зброю, як захоче. Він дороги тут знає, як ніхто інший, їдьте лісовими доріжками просто на шлях, що веде з Брища на Лунин. Там ждіть на мене.

Тепер Нечай не поспішав. Він знав, що райтарія Забуського йому не вимкнеться, бо в Брищі вони мусіли переправлятися через річку. Напевно — думав Нечай — будуть напувати коні й будуть думати, що їх стривожив якийсь незначний повстанський загін, який відважився напастувати їх тільки під покровом ночі, та дадуть коням перепочинок. За той час Красносельський матиме доволі часу, щоб забігти дорогу від Дубровни, а Дочило від Лунина.

Нечай глядів на небо. Ніч була ще темна, але на північному сході стало зоріти.

Козаки годували коней. Минав час. У тихих лісах кругом поволі, поволі починало будитися життя. Там і сям відзивалися вже птахи. Озивалися й утихали. Тільки жаби на озерах не вгавали, не втихали, не томилися, не запереставали свого розговору.

Як стало сіріти, сотня була готова. Підвели буланого. Нечай скочив у сідло. За ним рушили довгі ряди його найкращої сотні. В'їхали знову в ліс, але вже не такий великий, як попередній. Часто піскова дорога переходила в калюжі, що ніколи не висихали. На їх берегах виразно відбивалися численні сліди тяжких кінських копит, що їх тільки що залишила райтарія в утечі. Цілі великі смути лісового молоднику чергувалися з старим бором. Переїхали бір. За бором стало видніше. Щораз виразніше було видно кіньми столочену, рідко вживану, травою порослу дорогу.