Джоан Роулінг - Несподівана вакансія

то поводилася б, як мати Жирка, зустрічаючись із подругами за обідами чи вечерями, і мала б нормальні контакти з усім містечком.

У тих рідкісних випадках, коли Саймон опускався до спілкування з кимось, він починав удавати з себе грубуватого добрячка, від чого Ендрю аж тіпало. Батько починав тоді забагато говорити, вставляв недоречні жарти і частенько мимоволі зачіпав занадто болючі для інших теми, бо зовсім не розумів, не знав та й не хотів по-справжньому знати тих людей, з якими був змушений розмовляти. Останнім часом Ендрю здавалося, що Саймон взагалі не сприймав їх як реальних істот.

Ендрю не міг збагнути, навіщо батькові заманулося вийти на широку сцену, адже це неминуче принесе велику біду. Ендрю знав інших батьків, тих, які спонсорували, скажімо, велосипедні перегони, щоб зібрати гроші на нові різдвяні вогні для Майдану, або проводили скаутські табори, або засновували книжкові клуби. Саймон не займався нічим таким, що вимагало б співпраці з іншими, і ніколи не виявляв ані найменшого інтересу до тих речей, що не давали йому безпосередньої користі.

Розпалена уява Ендрю підкидала йому жахливі видіння: ось Саймон виголошує промову, пересипану очевидними для всіх вигадками, які лише його дружина могла прийняти за чисту монету; ось Саймон намагається залякати опонента своєю неандертальською фізіономією; ось Саймон втрачає контроль над собою і починає кидати прямо в мікрофон свої улюблені лайливі слівця: йохарний бабай, довбаний, срань, гівнюх…

Ендрю підсунув до себе ноутбук, але одразу й відштовхнув його. Він навіть не торкнувся до мобілки, що лежала на столі. Будь-яке коротке повідомлення не змогло б умістити його безмежної тривоги й страху; він виявився перед ними безсилий, і навіть Жирко не зрозумів би, як тут бути.

П’ятниця

 Тіло Баррі Фербразера перевезли до ритуальної зали. Глибокі чорні розрізи на білій шкірі черепа, схожі на жолобки від ковзанів на льоду, ховалися за кучмою його густого волосся. У кімнаті прощань з приглушеним світлом і тихою музикою лежало холодне, воскове й порожнє тіло, вбране у вечірню сорочку й штани, що їх Баррі вдягнув на річницю шлюбу. Завдяки ретельному гриму обличчя виглядало майже живим. Могло здатися, що він просто заснув; але тільки могло.

Напередодні похорону попрощатися з тілом прийшли двоє братів Баррі, його вдова й четверо дітей. Мері майже до останньої хвилини не була певна, чи варто дозволяти усім їхнім дітям бачити батькові останки. Деклан був чутливий хлопчик, схильний до кошмарних снів. У п’ятницю пополудні, коли вона ще перебувала в гарячковому стані нерішучості, сталося непорозуміння.

Колін «Каббі» Вол вирішив теж піти попрощатися з покійним. Мері, зазвичай така м’яка й догідлива, сприйняла це як зайву надмірність. Вона почала говорити з Тессою по телефону на підвищених тонах. Тоді знову розплакалась і пояснила, що просто не планувала велелюдного прощання, що це все суто родинна подія… Страшенно вибачаючись, Тесса сказала, що все розуміє, після чого була змушена пояснити це Коліну, котрий смертельно образився й замовк.

Він просто хотів постояти на самоті біля тіла Баррі й мовчки віддати належне чоловікові, що займав у його житті таке особливе місце. Колін розповідав Баррі секрети й таємниці, яких не довірив би ніякому іншому приятелю, і маленькі карі очі-намистинки Баррі завжди іскрилися до нього теплом і розумінням. За все життя Колін не мав таких близьких друзів; лише поселившись у Пеґфорді, він отримав змогу насолоджуватися справжньою чоловічою дружбою, якої більше вже не сподівався зустріти. Те, що Колін, який завжди почувався диваком і аутсайдером, чиє життя складалося з постійної щоденної боротьби, зумів потоваришувати з життєрадісним, популярним і незмінно оптимістичним Баррі, завжди видавалося маленьким дивом. Колін зібрав докупи останні рештки власної гідності, рішуче налаштувався не тримати зла на Мері й решту дня провів у роздумах про те, яким, без сумніву, здивованим і скривдженим був би Баррі, довідавшись про таке рішення своєї дружини.

У трьох милях за Пеґфордом, у привабливому котеджі під назвою «Кузня», Ґевін Х’юз намагався відігнати свій безмежно понурий настрій. Трохи раніше йому подзвонила Мері. Тремтячим голосом вона розповіла, що приготували її діти для завтрашньої похоронної церемонії. Шіван виростила з зернятка соняшник, який збиралася зрізати й покласти зверху на труну. Усі четверо дітей написали листи, які хотіли залишити в труні разом із батьком. Мері теж склала листа і збиралася вкласти його в кишеньку чоловікової сорочки, біля серця.

Ґевін відклав слухавку і відчув, як підступає нудота. Він не хотів нічого знати ні про дитячі листи, ні про виплеканий роками соняшник, але ніяк не міг викинути ці речі з голови, самотньо поглинаючи за столом на кухні лазанью. Він за жодних обставин не хотів би читати Меріного листа, та водночас намагався уявити, що вона могла там написати.

У його спальні непроханим гостем висів чорний костюм у поліетиленовому чохлі з хімчистки. Він був, звичайно, вдячний за ту честь, якої удостоїла його Мері, публічно визнавши одним із найближчих товаришів такого популярного Баррі, але тепер його дедалі більше охоплював жах. Миючи посуд, Ґевін усвідомив, що з великою радістю взагалі уникнув би цього похорону. Йому і в голову не приходила думка про те, щоб розглядати тіло мертвого друга.

Минулого вечора він мав прикру сварку із Кей, і відтоді вони не розмовляли. Все почалося з того, що Кей запитала, чи хотів би він, щоб вона пішла разом з ним на похорон.

— Звичайно, ні, — вирвалося в Ґевіна, перш ніж він міг стриматись.

Він побачив її вираз й одразу зрозумів, як вона це інтерпретувала. «Звичайно, ні, люди подумають, що ми вже пара. Звичайно, ні, чого б я хотів іти з тобою?» І хоч саме так він і думав, та все ж спробував замилити їй очі.

— Тобто ти ж його не знала, правда? Це буде трохи дивно виглядати, згідна?

Але Кей було вже не спинити. Вона спробувала загнати його в кут, змусити сказати їй, що він насправді відчував, як уявляв їхнє майбутнє. Він відбивався, використовуючи всю зброю зі свого арсеналу: клеїв дурня, педантично ухилявся, ловив її на слові, і сам дивувався, як можна приховувати емоції, вдаючись до буцімто точніших формулювань. Урешті-решт вона звеліла йому забиратися з її дому. Він підкорився, хоч і знав, що цим усе не закінчиться. Сподіватися на це було явно завчасно. Його спотворене відображення в кухонному вікні було жалюгідне. Нездійсненне майбутнє Баррі стрімкою кручею нависло над його власним існуванням, він відчував свою неадекватність і провину, проте й далі